Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

Про смерть говорили так, наче це було щось непристойне. До того ж дівчина не знала, як правильно читати слово «колоквіум», та це, вочевидь, була зустріч великих цабе, яку вона не збиралася скликати. Невже їй справді слід було звернутися до ректора й запросити його на холодні закуски? Сендоу порадив спати спокійно. Він нічого не згадував про колоквіум. Чому? «Тому що це рік, коли вносять пожертви. Тому що Тара Гатчино із міста. Тому що немає жодного свідчення, що товариства якось причетні до цього всього. Тож дай цій справі спокій».

Натомість Алекс повернулася в коридор, зачинила двері до бібліотеки й знову розгорнула Книгу Албемарля. Цього разу зі сторінок війнуло запахом сигар, і дівчина почула дзенькіт тарілок. То були спогади Лети про вбивство: не кров чи страждання, а зібрання людей за столом, щоб випити «пуншу з м’ятою й льодом». Дівчина завагалася, намагаючись обрати правильні слова, щоб скерувати бібліотечний пошук, а тоді написала новий запит: «Як розмовляти з мертвими». Вона поставила книжку на місце, і шафа несамовито затрусилася. Цього разу, коли Алекс увійшла до бібліотеки, полиці були напхом напхані.

Складно було позбавитись відчуття, наче Дарлінґтон якимось чином зазирає їй через плече — спраглий науковець, що стримується, аби не втручатися в незграбні спроби дослідження.

«Коли ти їх уперше побачила?» Алекс розповіла Дарлінґтонові правду. Просто не могла пригадати, коли вперше побачила мерця. Вона й подумки ніколи їх так не називала. Дівчинка із синіми губами в купальнику біля басейну голий чоловік перед сітчастим парканом шкільного подвір’я, що ледаче пестив сам себе, поки її клас знайомився з темою самогубств; двійко хлопчиків у заляпаних кров’ю светрах, що сиділи в кабінці «Ін-енд-аут», але ніколи нічого не замовляли. Вони просто були Тихими і, якщо вона не звертала на них забагато уваги, просто її не займали.

Усе змінилося в ґолітській[46] вбиральні, коли їй було дванадцять.

Тоді вона вже навчилася мовчати про те, що бачила, і їй непогано вдавалося. Перейшовши до старшої школи, дівчинка попросила маму називати її Алекс замість Ґелексі й так заповнила шкільні формуляри. У колишній школі всі знали, що вона нервова дитина, яка базікає сама із собою та здригається, побачивши щось невидиме, у якої нема тата і яка не схожа на свою матір. Один зі шкільних психологів вважав, наче у неї СПАУ[47]; інший — що їй потрібен стабільніший режим сну. Був ще завуч, який відвів її маму вбік і пробурмотів, що Алекс, можливо, трохи відстає в розвитку. «Не все можна виправити терапією чи пігулками, розумієте? Деякі діти не дотягують до середніх показників, але для них теж є місце в класі».

Однак нова школа означала новий старт, шанс перекроїти себе на когось звичного.

— Тобі не слід соромитися бути інакшою, — сказала мама, коли Алекс набралася хоробрості, щоб попросити змінити ім’я. — Я мала причину назвати тебе Ґелексі.

Дівчинка не заперечила. Книжки, які вона читала, і телепрограми, які дивилася, здебільшого переконували, що бути інакшим нормально. Бути інакшим прекрасно! От тільки ніхто не був аж таким інакшим, як вона. До того ж, думала Алекс, роззираючись їхньою крихітною квартиркою, захаращеною ловцями снів, шовковими шаликами й картинами з феями, що танцюють під місяцем, не схоже, що їй колись доведеться стати такою, як усі.

— Можливо, я зможу прилаштуватися до нього.

— Гаразд, — погодилася Міра. — Це твій вибір, і я його поважаю.

Вона пригорнула доньку до себе і, обійнявши, насмішкувато фиркнула їй у чоло.

— Але ти однаково моя маленька зіронька.

Алекс із реготом випручалася, мало не сп’янівши від полегшення й передчуттів, а тоді взялася прикидати, як випросити в мами нові джинси.

Коли розпочалося навчання в сьомому класі, Алекс замислилась, чи не було її нове ім’я таким собі магічним словом. Воно не виправило всього. У неї досі не було правильних кедів чи правильних гумок для волосся, вона досі приносила на обід неправильну їжу. Ім’я не могло зробити її білявкою, чи вищою, чи висмикати її густі брови, за якими треба було пильнувати, не дозволяючи їм об’єднати сили й утворити суцільну лінію фронту. Білі діти досі думали, що вона мексиканка, а мексиканські діти досі думали, що вона біла. Але в класі їй велося непогано. Вона мала з ким поїсти під час обідньої перерви. Мала подружку на ім’я Меґан, яка запрошувала її до себе подивитися фільми та з’їсти мисочку фірмових зацукрованих мюслі, що виблискували штучними барвниками.

Того ранку, коли вони вирушили в подорож до Ґоліти й міс Розалес наказала їм об’єднатися в пари, а Меґан схопила Алекс за руку, дівчинка відчула таку приголомшливу вдячність, що мало не виблювала крихітні чорничні мафіни, якими їх нагодували вчителі. Вони згаяли ранок, п’ючи гарячий шоколад з пластикових горняток і притискаючись одна до одної на зеленому вініловому сидінні автобуса. Їхнім мамам подобався гурт «Флітвуд Мак», тож, коли радіо у водія автобуса заграло «Іди своїм власним шляхом», вони взялися підспівувати, хоча здебільшого просто горлали й реготали, а потім їм аж забило дух, коли Коді Морґан затулив вуха долонями й крикнув їм: «СТУЛІТЬ ПЕЛЬКИ!»

Дорога до заповідника метеликів тривала майже три години, й Алекс насолоджувалася кожнісінькою хвилиною шляху. Власне, гайок не був чимось особливим: гарненька латочка евкаліптів, помережана запилюженими стежками, та екскурсовод, який розповідав про харчування й моделі міграції в метеликів-монархів. Алекс помітила худорляву жінку, що йшла собі гаєм, а рука її єдналася з тілом лише тонкою ниточкою сухожилля; дівчинка похапцем відвела погляд і саме вчасно: перед нею з дерев знялася в небо щільна ковдра помаранчевих крилець монархів. Вони з Меґан пліч-о-пліч з’їли обід за столиком для пікніків неподалік від входу і, перш ніж повернутися до автобуса, побігли до вбиралень. Це були невисокі приземкуваті будівлі з вологою бетонною підлогою, і дівчатка, зайшовши всередину, стали видавати нудотні звуки.

— Забудь, — сказала Меґан. — Я потерплю, доки ми повернемося додому.

Проте Алекс мусила піти. Вона вибрала найчистішу металеву кабінку, ретельно постелила на сидіння туалетний папір, стягнула джинсові шорти й заклякла. Якусь довгу мить вона сама була не певна, що бачить. Кров майже висохла й була такою коричневою, що дівчинка не одразу зрозуміла, що це кров. У неї почалися місячні. Хіба вона не мала відчути судоми чи щось таке? У Меґан почалося ще влітку, тож вона чимало думала про тампони, прокладки й важливість ібупрофену.

Єдине, що зараз мало значення, — аби кров