Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

бутербродами, яку аспірантка накрила вологим рушником. Стерн позапихувала їх до рота, почуваючись злодюжкою, але це лише покращило смак м’якого білого хліба, огіркових кружалець і порізаного тоненькими скибочками та посиланого кропом лосося.

Лета придбала будинок на Орандж-стріт 1888-го, невдовзі після того, як Джон Андерсон покинув його, намагаючись, як припускали, втекти від привида сигарної дівчини, котру вбив його батько. Відтоді «Іль-Бастоне» видавали за приватний будинок, школу під керівництвом сестер святої Марії, адвокатську контору, а нині — приватний будинок з нескінченним ремонтом. Проте насправді там завжди була розташована Лета.

Книжкові полиці були на другому поверсі в коридорі, біля старовинного секретера й вази із засушеною гортензією. Це був вхід до бібліотеки. У стіну обіч була вбудована панель, що, як можна було припустити, контролювала звук, але працювала через раз, а часом музика в колонках лунала так тихенько й віддалено, що будинок від цього здавався ще порожнішим.

Алекс витягнула з третьої полиці Книгу Албемарля, що скидалася на звичайнісіньку товсту книжку в обкладинці з поплямованої тканини, та коли її розгортали, сторінки тихо потріскували, і дівчина могла присягнутися, що відчула, як її протнуло низьке гудіння струму. Книжка зберігала відлуння останніх запитів читачів, і Алекс, перегорнувши останню сторінку, побачила Дарлінґтонові карлючки: «план Розенфельд-голлу».

Дата: 10 грудня. Тієї ночі Деніела Арлінґтона востаннє бачили живим.

Алекс узяла із секретера ручку, записала дату і «Протоколи Дому Лети. Вбивство». Поставила книжку на місце між «Стовер у Єлі» та потертим примірником «Кухні Нової Англії. Том 2». Перший том вона ніде ніколи не бачила.

Будинок несхвально буркнув, і полиця легенько затремтіла. Алекс замислилась, чи достатньо Доус занурилась у роботу, щоб не помітити цього, а чи підвела погляд до стелі й вигадує, що собі замислила Данте.

Коли книжковий стелаж припинив калатати, Алекс узялася за нього з правого боку й потягнула. Він розчахнувся, наче двері, відкривши круглу дворівневу кімнату, завішану книжковими полицями. Попри те що година була пообідня, небо над скляним куполом сяяло яскравою синявою ранніх сутінок. Повітря здавалося запашним, і дівчина відчула в ньому аромат помаранчевого цвіту.

Кількість кімнату Лети була обмежена, тому бібліотеку влаштували за допомогою телескопічного порталу, скориставшись магією, позиченою в «Сувою та ключа» й застосованою покійним членом Лети Річардом Албемарлем, коли він сам ще був на посаді Данте. Слід було записати в Книзі Албемарля тему, яка тебе цікавила, поставити її на полицю — і бібліотека люб’язно пропонувала вибрані книжки з колекції Дому Лети, що вже чекали на тебе, коли ти відчиняв потаємні двері. Уся колекція була розташована в підземному бункері під маєтком у Гринвічі й здебільшого стосувалася історії надприродного, Нью-Гейвена й Нової Англії. Там був першодрук Malleus Maleficarum[42] Генріха Крамера та п’ятдесят два його переклади, повна збірка творів Парацельса, таємні щоденники Алістера Кровлі й Френсіса Бекона, книга заклинань зороастрійського храму вогню в поселенні Чак-Чак[43], світлина з автографом Келвіна Гілла[44], перше видання Вільяма Ф. Баклі «Бог і людина в Єлі» і заклинання, написане на серветці з текстом Yankee Doodle[45], що відкривало таємні розділи книжки. Проте якщо ви хотіли знайти примірник «Гордості й упередження» або коротку історію холодної війни, що не зосереджувалася б винятково на недосконалості магії, використаній у словах доктрини Ейзенхауера, хай щастить.

На додачу бібліотека була дещо темпераментна. Якщо ваш запит виявлявся не достатньо точним або вона не могла знайти книжки на бажану тему, полиці трусилися й кінець кінцем починали випромінювати тепло та несамовито верещати, аж поки ви не схопите Книгу Албемарля й не пробурмочете заспокійливе заклинання над сторінками, погладжуючи її корінець. Для підтримки портальної магії слід було що шість років проводити кілька вигадливих обрядів.

— А що станеться, якщо ви, народ, проґавите якийсь рік? — запитала Алекс, коли Дарлінґтон уперше показував їй, як працює бібліотека.

— Таке вже траплялося 1928-го.

— І?..

— Усі книжки з колекції одночасно зібралися в бібліотеці, і підлога обвалилася на Окулуса Честера Венса.

— Господи Ісусе, це жахливо.

— Не знаю, — задумливо озвався Дарлінґтон. — Задихнутися під книжковим стосом — доречний спосіб покинути цей світ для наукового співробітника.

Алекс завжди наближалася до бібліотеки сторожко й не підходила до книжкової шафи, коли та трусилася. Занадто легко було уявити, як котрийсь майбутній Дарлінґтон жартома видасть витончену іронію, яка критиметься в тому, що неосвічена Ґелексі Стерн дістала смертельний удар у щелепу грубими знаннями.

Дівчина опустила торбу на круглий столику центрі кімнати, інкрустований мапою сузір’їв, які їй не вдавалося впізнати. Алекс дивувало, що книжки завжди пахли однаково. Стародавні документи в кондиціонованих приміщеннях зі стосами й скляними вітринами Байнеке. У дослідницьких кімнатах Стерлінга. У мінливій бібліотеці Дому Лети. Усі вони пахли так само, як дешеві паперові видання в залитих флуоресцентним світлом кімнатах, де вона жила в дитинстві.

Полиці здебільшого були порожні. Там стояло кілька старих книжок із нью-гейвенської історії та книжка в блискучій паперовій обкладинці з назвою «Нью-Гейвенський заколот!», яку, напевно, продавали в туристичних крамничках. Алекс знадобилася хвилинка, щоб збагнути: одна полиця була вщерть заставлена різними виданнями однієї й тієї самої тоненької книжечки — «Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому», яка спершу виходила в палітурці, а потім, коли Лета трохи позбулася претензійності й стала заощаджувати бюджет, у дешевших обкладинках.

Алекс потягнулася до найновішого видання: на обкладинці стояв штамп з 1987 роком. Змісту всередині не було, тільки криво відкопійовані сторінки з поодинокими позначками на берегах і корінцем від квитка на концерт «Сквіз» у нью-гейвенському «Колізеї», запханим поміж сторінок.

«Колізей» давно припинив існування, його знесли, звільнивши місце для житлових будинків і кампусу комунального коледжу, яким так і не судилося з’явитися. Якось Алекс бачила привида-підлітка у футболці з принтом групи «Р.Е.М.», який тинявся паркувальним майданчиком на місці колишнього «Колізея», виписуючи безглузді кола, наче досі сподівався роздобути квитки.

Стаття «Вбивство» виявилася, на розчарування дівчини, короткою.

У випадку насильницької смерті, пов’язаної з діяльністю таємних товариств, декан, ректор університету, активні члени Лети, чинний Центуріон і президент трастового фонду Лети збираються на колоквіум для визначення подальших дій. (Див. «Протоколи зустрічей».)

Алекс перегорнула сторінки до «Протоколів зустрічей», але знайшла тільки схему обідньої зали Дому Лети разом з підказками, як розсістися за старшинством, нагадуванням чинному Окулусові вести протоколи й порадами щодо меню. Виявилося, що для зустрічей рекомендували легкі закуски, а алкоголь подавали лише на замовлення. Ще там був рецепт якогось «пуншу з м’ятою й льодом».

— Неабияк допомогли, друзяки, — пробурмотіла