Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

лунала в залах із залізними висячими світильниками, всюди були металеві двері. Палати у палатах. Фортеця в камені, як одного разу сказав Руарк. Неприступна фортеця, але тепер вона була нікому не потрібна.

Багатоповерховий гараж був слабо освітлений, його простору вистачило б для розміщення тисяч машин на кожному з десяти поверхів. Дерк півгодини проходив по запорошених приміщеннях, поки знайшов одну. Але вона ні на що не годилася. Це була ще одна машина-звір, виготовлена ​​з синьо-чорного металу і нагадує формою кажан. Цей аеромобіль більше був схожий на справжнього звіра і виглядав більш жахливо, ніж стилізована машина-баньші Джаана, хоч і була лише купою металобрухту. Від нього залишився лише корпус із пом'ятим крилом. Прилади, двигун, зброя – все було знято. Дерк припустив, що гравітаційної решітки теж немає, хоч і не бачив нижньої частини машини. Він обійшов її довкола і рушив далі.

Другий виявлений ним аеромобіль перебував у ще більш жалюгідному стані. По-справжньому його не можна було назвати машиною. Він складався з голої металевої рами та чотирьох згнилих сидінь, що стирчали серед труб. Скелет, позбавлений шкіри. Дерк знову пройшов повз.

Наступні дві машини були цілими і неушкодженими, але не працювали. Дерк подумав, що їхні господарі померли тут, на Уорлорні, а машини ще довго чекали на них під землею, поки не вичерпався повністю заряд батарей. Він спробував завести обидві, але безуспішно.

На той час, коли він виявив п'ятий аеромобіль, минула вже ціла година. Але ця машина виглядала надто добре.

Типовий двомісний кавалаанський аеромобіль з короткими трикутними крилами, які виглядали ще більш марними, ніж крила інших кавалаанських машин. Весь його корпус покривала біла та срібляста емаль, металевий дах мав форму вовчої голови. По обидва боки фюзеляжу стирчали лазерні гармати. Машина була не замкнена. Дерк штовхнув дах, і він легко поповз назад. Він виліз у кабіну, засунув дах і глянув назовні крізь величезні вовчі очі. З кривою усмішкою на губах він увімкнув панель управління. Батареї машини виявилися повністю зарядженими, і вона завелася одразу.

Стиснувши губи, Дерк вимкнув двигун і відкинувся на спинку сидіння, щоб обміркувати ситуацію. Він знайшов те, що шукав, але навряд чи міг цим скористатися. Не варто обманювати себе. Машина явно не була покинута, як ті, що траплялися йому раніше. Надто вже доглянутий був у неї вигляд. Безперечно, вона належала комусь із кавалаанців з Лартейна. Якщо колір машини щось означав – Дерк не був у цьому впевнений, – то вона могла належати Лорімаару чи іншому брейту, і тоді не оберешся неприємностей.

Розуміючи, яка небезпека йому загрожує, Дерк уважно все зважив. Очікування не приваблювало, та й ризикувати не хотілося. Бояться брейти Джаана Вікарі або не бояться, але крадіжка аеромобіля може підштовхнути їх до дій.

Неохоче Дерк вибрався з машини. Щойно він торкнувся ногами землі, почулися голоси. Він як міг обережно закрив дах. Пролунало слабке, але виразне клацання. Дерк пригнувся і шмигнув у тінь за кілька метрів за машиною-вовком.

Голоси і звуки кроків, луну відлуння він почув задовго до того, як побачив людей. Їх було лише двоє, але шуміли вони, як усі десять. Коли вони з'явилися в освітленому просторі поряд з машиною, Дерк утиснувся в нішу в стіні гаража, втикану численними гачками, на яких колись висіли інструменти. Він не розумів, що змусило його сховатися, але був радий, що це зробив. Те, що Гвен і Джаан розповіли йому про кавалаанців, не викликало в нього довіри до мешканців Лартейна.

- Ти впевнений у цьому, Бретан? – запитав один із них, вищий, коли вони вийшли на світ. Це був не Лорімаар, але подібність з ним вражала: той самий величезний зріст, така ж засмага і така ж зморшкувата особа, як у Лорімаара Благодійного Брейта. Але незнайомець перевершував того повнотою, а волосся його сяяло білизною, тоді як Лорімаар мав сіру шевелюру. Щіточка вусів була додатковою відмінністю. Він і його компаньйон були одягнені в короткі білі куртки поверх штанів і сорочок з тканини хамелеону, яка потемніла майже до чорноти в слабкому освітленні гаража. Обидва були озброєні.

– Розеф не жартуватиме зі мною, – відповів другий кавалаанець неприємно скрипучим голосом.

Цей дуже худий чоловік був набагато нижчим за перший, майже такого ж зросту, як сам Дерк, і значно молодший. З-під відрізаних рукавів його куртки виднілися мускулисті засмаглі руки і залізний браслет з камінням, що світилося. Підійшовши до машини, він потрапив у смугу світла. Дерку здалося, що кавалаанець пильно дивиться в його бік. У нього було лише пів-обличчя. Інша половина являла собою кривий, що смикається шрам. Ліве "око" незнайомця неспокійно рухалося, коли він повертав голову, і осяяв його обличчя мерехтливим світлом - це горів глоустоун, вставлений у порожню очницю.

- Звідки ти це знаєш? - спитав старший, коли вони зупинилися біля машини-вовка. – Розеф любить жартувати.

– А я не люблю жартів, – відповів інший, той, якого звали Бретан. – Розеф може жартувати з вами, або з Лорімааром, або навіть із Піром. Але він не наважиться жартувати зі мною. - Голос Бретана звучав дуже неприємно, натужний скрип дратувало слух. Дивлячись на глибокі шрами у нього на шиї, Дерк дивувався, що ця людина взагалі могла розмовляти.

Високий кавалаанець штовхнув вовчу голову даху кабіни, але вона не подалася.

- Ну, якщо це правда, треба поспішати, - пробурчав він. - Замок, Бретан, замок!

Одноокий Бретан видав дивний звук, щось середнє між бурчанням і гарчанням. Він спробував відкрити дах.

- Мій тейн, - скреготнув він. – Я залишив кабіну прочиненою… я… я відійшов за вами лише на одну хвилину.

У темряві Дерк щосили притиснувся до стіни, один із гаків боляче вдавився йому в спину між лопатками. Бретан насупився і нахилився. Старший компаньйон стояв із спантеличеним виглядом.

Раптом каваланець різко випростався і, вихопивши пістолет, направив його на Дерка. Його кам'яне око слабо світилося.

- Виходь, дай нам подивитися, що ти таке, - скомандував він. - Ти залишив у пилюці на підлозі чудові сліди.

Дерк мовчки підняв руки над головою і вийшов.

– А, перевертень! - Вигукнув високий кавалаанець. - До мене!

– Ні, – обережно заперечив Дерк. - Я Дерк т'Ларієн.

Високий не звернув на його слова жодної уваги.

- Яка рідкісна удача! – сказав він своєму компаньйону з пістолетом у руці. – Ті желейні діти просто ніщо порівняно з такою здобиччю. Цей здається мені більш підходящим.

Його молодий тейн знову видав дивний звук, і лівий бік його обличчя смикнувся. Але рука, в якій він тримав пістолет, була тверда.

- Ні, - сказав він літньому брейту. – Мені дуже шкода, але ми навряд чи зможемо на нього полювати. Цей тип, мабуть, той, про який говорив Лорімаар. - Він засунув пістолет