Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

Він не відповідав зараз.

– Вже за кого-небудь іншого, лише не за нього.

– Так! То могла була ждати без кінця. Оскільки я знаю, то її не сватав ніхто.

Він спаленів.

– І звідки ж ти то так добре знаєш? – питав насмішливо. – Чи вона перед тобою сповідалася?

– Передо мною не треба сповідатися. Я знаю тут всіх, що могли би женитися, а ті не взяли б її. Прочі ж – то голодники, Василю!

– Це ти на мене! – звернувся до неї бистро, і очі в нього загоріли.

– Бог з тобою, Василю! – боронилась дівчина, чимало зчудована його гнівом. – Ти прецінь не сватав її ніколи!

Він знов почервонів, немов його хто окропом посипав, і відвернувся від неї до вікна, в тінь. Трохи згодом спитав:

– Яка вона?

– Хто такий?

– Ну, адже вона, вона!

– Ага, Наталка! Та як то, Василю, «яка вона»?

– Чи щаслива? І чи любить його також «страшно»? – І розсміявся чогось…

– Не знаю, чи любить. Сумніваюся навіть, чи щаслива. Правда, Леночко! Від заручин стала якась дика, навіть змарніла.

– А яка була перше? – І його очі спинилися вижидаюче на Зониних устах.

– А яка ж би? Вона поводилася завсіди так, мовби була чимсь ліпшим від нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в неї як би забули усміхатися, стала от, наприклад, pardon[50], як ти.

– А про те все рішилася за нього вийти! – повторив знов. – Шкода її!

Зоня усміхнулася жартівливо.

– Так бери ти її, коли тобі її так жаль! – промовила. – Тепер маєш уже господарство, і лише жінки тобі бракує!

Ух! як він на неї видивився, а очі як заіскрилися в нього.

– Не глузуй собі з мене! – казав. – Знай, я тепер не до жартів настроєний!

– Так я настрою тебе до них!

– Пильнуй себе! Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили!

Зоня спалахнула.

– То ми тому винні? – накинулася. – Ох! це славно! Ми, може, також винні, що ти в карти грав і пропускав гроші?

– Не ваші гроші пропускав я!

– Ні, але чужі!

Він став білий мов сніг і зблизився до неї.

– Ти відки це знаєш? – спитав, а очі в нього так і горіли.

– Знаю!

– Хто тобі казав?

– Той, хто знав.

Він мов збожеволів з лютості чи з чого. На столику коло нього стояла цінна ваза. Вхопив її і кинув об землю так, що розтріскалася на дрібні кусні.

– Так! – сказав опісля не своїм голосом.

– Ти! – зверещала Зоня і запінилась собі.

– Цього я тобі ніколи не забуду! – сказав він.

– О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду. За неї то готов і мститися.

– Ти не маєш наглядати моїх учинків.

– Наглядати ні, але свої думки про тебе вільно мені мати, і я скажу їх навіть тобі прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту і енергічного поведения, а по-друге, ти забрукався[51] морально, і тому не поважаю тебе так, як давніше.

Він розсміявся вимушеним сміхом, а опісля сказав:

– Де моя провина і в чім проступок супроти себе самого, тямлю аж надто добре, і я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що не бували ніколи людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрій я, на вашу думку, «забрукався». Та пождіть, колись поклонитесь ще мені, але тоді я і в вас найду хиби. Ви – лицеміри!

Зоня тремтіла від зворушення.

– Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобі мій батько подавав?

– Трійла подавав.

– Ти, негіднику невдячний! Я мала тебе за чеснішого чоловіка, хоч сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобі цієї обиди не забуду.

– То не дразни мене! – говорив погаслим голосом. – Якби ти знала, скільки я всього пережив, то ти би була ліпшою для мене!

– То гамуйся; на те дав Бог розум.

– В мене нема бабського сумління… – І, зміривши її зневажливо очима, вийшов з кімнати, гримнувши за собою дверми.

– Видиш, який став? – говорила Зоня. – Ми аж на лицемірів виавансували. Зате він став культурнішим. Давно вірив ще хоч в ідеали, а тепер… – І не докінчила, скрививши уста згірдно…

Отже, на його думку, я не мушу заміж виходити за Лордена, а коли виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа.

Нехай і так! Може, правда і по його стороні. Але чим стоїть він вище від мене, якою силою? «Безоглядністю», як сказала ще Зоня, чи своїм «сильним сумлінням»?.. Впрочім, мені тепер все байдуже, що хто, а навіть що і він про мене думає, чи добре, чи зле. Для мене головна річ та, що я сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! І ми обоє любилися!

Насилу випхали мене до Маєвських з якимось шитвом, хоч як я випрошувалася. З ним не хотіла я подибатися. Вкінці пішла, з гордим – сама не знаю, від чого, – усміхом на устах. Тільки вступила в хатні сіни, як серце в мене нараз затовклося сильніше, і я на цілім тілі задрижала, як би перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила собі неустанно, що він не обходить мене нічого, що не люблю його вже. І дійсно, вже як я в досліднім часі думала і відчувала, то чувство і любов не находили в моїм серці місця; я не любила ані його, ані нікого другого.

Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася одна склянка і одно крісло порожнє.

– Де Василь, Зоню? – спитала панна Марія.

– Або ж я знаю? Мабуть, пише в своїй кімнаті.

– Що це він пише та пише?

– Не знаєте що? Він переводить щось, як казав, із скуки.

– Так іди, Зонечко, і приклич його, а то чай вихолоне зовсім.

Зоня пішла, а ми обидві наче поніміли. Вона обняла рукою його склянку, чи гаряча, а мені не було до розмови. Впрочім, це було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачуся з ним за кілька хвилин, стала я нараз цілком спокійна, і цей спокій був аж ледоватий. Так сиділи ми, доки не явився він. Перша увійшла Зоня, а за нею він. Змінився на перший позір не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в гостях, чи, може, вид мій був такий відражаючий, що, угледівши мене, мов налякався; але привітався ласкаво, навіть усміхнувся якимсь сумним, вимушеним усміхом. Опісля зайняв місце проти мене і, схиливши голову, мішав машинально чай.

При світлі, що падало ясно з висячої лампи, побачила я його ліпше. Він був марний і блідий, а в цій хвилі, оскільки я його розуміла, зворушений, його високе чоло з імпертинентною (як Зоня казала) морщиною «пихи» між бровами видалося мені в цій хвилі наче мармурове,