Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

— Може, після засідання виборчої комісії, — по­сміхнулася Мінерва. Але посмішка була трохи на­пруженою. Зараз на мрії про Діснейленд не було часу. — Після того як я буду впевнена в номінації на Нобелівську премію. У нас менше тижня на допит, а ще потрібно організувати безпечне перевезення до Королівської Академії у Стокгольмі.

Номер Один мав іще одне важливе питання.

— А «Маєток леді Хітерінгтон Сміт»? Це не прав­да?

Мінерва мелодично розсміялася.

— Неправда? Мій любий, це навіть не схоже на правду. Ця книга була створена під впливом підліт­кових гормонів.

Номер Один посумнішав.

— Але ж я вивчав цю книгу. Годинами. Розігрував сценки. Шив костюми. А ви кажете, що маєтку Хіте­рінгтон немає?

— Маєтку Хітерінгтон немає.

— І немає злого принца Карлоса?

— Вигадка.

Раптом Номер Один пригадав:

— Але ж Аббот повернувся з арбалетом, як у кни­зі. Ось і доказ.

У дискусію вступив Конг. Урешті-решт, це була його парафія.

— Арбалети? Давня історія, ропухо. Тепер ми ви­користовуємо такі штуки, — і він витяг із кобури чорний керамічний пістолет. — Ця крихітка плюється вогнем і смертю. Маємо ми і більшу зброю. Ми літаємо світом на металевих птахах і закидаємо на­ших ворогів яйцями, що вибухають.

Номер Один презирливо хмикнув.

— Ця маленька штука плюється вогнем і смертю? Літаєте на металевих птахах? Скажіть іще, що їсте свинець і пускаєте золоті бульбашки.

Конг не став відповідати на критичні зауваження рептилії. Одним швидким рухом він зняв зброю із запобіжника і тричі вистрілив у підголівник крісла, в якому сидів Номер Один. На обличчя бісеняти по­сипалися іскри і скіпки, а в зачиненому приміщенні звук пострілу пролунав, немов грім.

Мінерва розлютилася. Вона почала кричати ще до того, як її змогли почути.

— Ідіть звідси, Конге! Негайно!

І кричала вона, доки у всіх не перестало дзвеніти у вухах і її нарешті почули. Коли Мінерва зрозуміла, що Біллі Конг проігнорував її наказ, вона перейшла на тайську.

— Я казала батькові, щоб він вас не наймав. Ви ім­пульсивний і жорстокий чоловік. Ми проводимо науковий експеримент. Від мертвого демона ніякої користі не буде. Ви це розумієте, безвідповідальна ви людина? Мені потрібно поговорити з нашим гостем, тож ви маєте піти, тому що ви його явно лякаєте. Ідіть, або ми розірвемо контракт із вами.

Конг потер перенісся. Йому довелося зібрати все своє терпіння, аби негайно не поставити цю малу на місце. Але ризикувати всім лише тому, що він не зміг потерпіти ще кілька годин, було б дуже нерозумно. Зараз доведеться змиритися з тим, що відбувається.

Конг витяг із кишені штанів маленьке дзеркальце і поправив змащені гелем пасма волосся.

— Я піду, дівчинко. Але обережніше зі словами. Може статися так, що ти про них пошкодуєш.

Але Мінерва тільки рукою махнула.

— Хай там як, — сказала вона англійською.

Конг поклав дзеркальце в кишеню, підморгнув Номеру Один і вийшов. Номера Один таке підмор­гування аж ніяк не заспокоїло. У світі демонів під­моргують супротивнику в запеклій бійці, щоб той зрозумів, що ви хочете його вбити. У Номера Один створилося таке враження, що чоловік мав саме та­кий намір.

Мінерва зітхнула, помовчала кілька секунд, щоб зібрати докупи думки, і повернулася до розмови з полоненим.

— Почнемо від самого початку. Як тебе звуть?

Здається, запитання цілком безпечне.

— Справжнього імені я не маю, бо ще не пройшов деформацію. Раніше я через це дуже переймався, але тепер, здається, маю набагато більше приводів для переживань.

Мінерва зрозуміла, що питання потрібно поста­вити по-іншому.

— Як тебе називають люди?

— Тобто людські люди? Чи інші демони?

— Демони.

— А... ну, вони називають мене Номер Один.

— Номер Один?

— Саме так. Неабияке ім’я, але це все, що я маю. І втішаюся тим, що воно краще, ніж Номер Два.

— Зрозуміло. Ну, Номере Один, гадаю, ти хочеш дізнатися, що тут відбувається.

У Номера Один аж очі збільшилися.

— Так, будь ласка.

— Гаразд, — почала Мінерва, повернувшись об­личчям до полоненого. — Два роки тому тут матері­алізувався один із ваших. Вискочив собі посеред ночі на статуї д’Артаньяна у дворі. Йому пощастило, що його не вбили. Щоправда, одну руку йому проткнув меч д’Артаньяна. Кінчик меча відламався і лишився всередині.

— Меч був срібним? — запитав Номер Один.

— Так. Срібним. Звісно, пізніше ми зрозуміли, що срібло затримало його в нашому вимірі, інакше він би повернувся у свій простір і час. І демоном тим був Аббот. Батьки хотіли покликати жандармів, але я переконала їх занести бідолашну напівживу істоту в будинок. Папа має невеличку операційну, де опе­рує пацієнтів-параноїків. Він обробив Абботові опі­ки, але срібний уламок ми помітили лише через кіль ка тижнів, коли рана запалилася, і таткові довелося зробити рентген. За Абботом було дуже цікаво спо­стерігати. Спочатку, і це тривало багато днів, він упадав у лють, щойно до нього наближалася людина. Він намагався нас усіх вбити і присягався, що його армія прийде і зітре все людство з лиця землі. Він довго сперечався сам із собою. То було не просто розщеплення особистості. Складалося враження, що в одному тілі існують дві особи. Воїн і науковець. Воїн сердився і молотив руками і ногами, а науко­вець вкривав стіни розрахунками. Я зрозуміла, що відбувається щось дуже важливе. Щось революцій­не. Я відкрила новий вид, чи, скоріше, відкрила за­ново старий. А якщо Аббот приведе армію демонів, то я можу врятувати життя. Людям і демонам. Але ж я просто дитина, і мене б ніхто не послухав. Але якби я змогла зробити запис і представити його Нобелів­ському комітету в Стокгольмі, я би отримала премію в галузі фізики, і демонів визнали б видом, що вима­гає захисту. Я б отримала від цього неймовірне задо­волення, до того ж жодна дитина досі не отримувала Нобелівську премію, навіть великий Артеміс Фаул.

Було в її словах щось таке, що змусило Номера Один задуматися.

— А хіба ти іще не замала, щоб вивчати інші види? Ти ж іще зовсім дівчинка. Тобі б мала сподобатися пропозиція щодо поні, яку зробив магічний голос із коробки.

Мінерва уже мала справу з такими переконан­нями.

— Часи змінюються, демоне, — відрізала вона. — Діти зараз набагато розумніші, ніж були раніше. Ми пишемо книжки, вивчаємо комп’ютери, вщент роз­биваємо усілякі наукові міфи. Чи відомо тобі, що більшість науковців навіть не визнає