Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

шановний пане, — сказав Номер Один, квапливо пригадавши кілька речень із «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт». — Красно прошу опустити зброю. Я приніс благі новини.

Худий зніяковів. Англійською він говорив не гір­ше за корінного американця, але цей малий страшко ніс якусь середньовічну нісенітницю.

Конг наблизився до Номера Один і приставив йому ножа до горла.

— Говори зрозуміло, виродку, — чоловік спробу­вав пристрашити його тайською.

— Якби ж то я міг зрозуміти, — тремтячим голо­сом відповів Номер Один. На жаль, він сказав це гномського. — Я бажав... е-е... висловити...

Знов не те. Цитати з «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт», якими він сипав при будь-якій нагоді, під тис­ком навіть не згадувалися.

— Говори зрозуміло, або помреш! — просичав йому в обличчя чоловік.

І Номер Один не витримав.

— Як я можу говорити зрозуміло, син триногого собаки? Я ж не розумію тайської!

Усе це було сказано ідеальною тайською. Номер Один і сам здивувався. Демони не мають хисту до мов. Хіба що цілителі. Іще один доказ.

Чоловік прибрав ніж, і Номер Один хотів трохи поміркувати на цю тему, але раптом мозок усвідо­мив усю красу мов. Навіть рідної, гномської, безжа­лісно спотвореної демонами. Тисячі слів були забуті лише тому, що не стосувалися вбивства та їжі.

— Капучіно! — заверещав Номер Один, здивував­ши всіх навколо.

— Прошу? — розгубилася Мінерва.

— Який чудовий світ. І маневр. І балон.

Худий чолов’яга сунув ножа в кишеню.

— Ну от він і говорить. Якщо він схожий на того, що ви показували мені на відео, то пельку він не стулить.

— Рожевий! — радісно вигукнув Номер Один. — Демони не мають назви для цього кольору. Рожевий вважається не демонським, тож ми просто ігнору­ємо його. Яке полегшення, що тепер я можу сказати «рожевий»!

— Рожевий, — повторила Мінерва. — Дивовижно.

— Скажіть-но мені, — продовжив Номер Один, — що таке солодка вата? Я знаю ці слова, і лунають вони так... чудесно... але картинка у мене в голові не точна.

Здається, дівчинка була задоволена, що Номер Один заговорив, але її трохи дратувало, що той забув про те, що відбувалося.

— Поговоримо про солодку вату пізніше, демоне. Зараз маємо обговорити інші важливі речі.

— Так, — погодився Конг, — Вторгнення демонів, наприклад.

Номер Один поміркував над реченням.

— Перепрошую, але мій дар, мабуть, розкрився не повною мірою. Єдине визначення «вторгнення», що крутиться в моїй голові, — наступ ворожих озбро­єних сил на територію.

— Саме це я і мав на увазі, ропухо.

— І знову я трохи збентежений. Мій новий слов­никовий запас підказує, що ропуха — це істота, схо­жа на жабу... — Обличчя у Номер Один посумніша­ло. — Ага, я зрозумів... ви мене образили.

Конг покосився на Мінерву.

— Гадаю, він мені більше подобався, коли гово­рив, як у старих фільмах.

— Я цитував писання, — пояснив Номер Один, насолоджуючись новими словами, що злітали з язи­ка. — Нашу священну книгу — «Маєток леді Хіте­рінгтон Сміт».

Мінерва нахмурилася і підвела очі до стелі, немов намагалася щось пригадати.

— «Маєток леді Хітерінгтон Сміт»... Чому ця на­зва здається такою знайомою?

— «Маєток леді Хітерінгтон Сміт» — джерело усіх наших знань про людей. Лорд Аббот приніс її із со­бою. — Номер Один прикусив губи, щоб не сказати більше. І так уже набазікав багато зайвого. Ці люди — вороги, а він розказує їм про проекти Аббота. Про­екти. Яке красиве слово!

Мінерва різко плеснула в долоні. Вона пригадала те, що хотіла.

— «Маєток леді Хітерінгтон Сміт». Господи, той дурний роман! Пригадуєте, Конг?

Конг знизав плечима.

— Я не читаю художню літературу. Переважно ін­струкції гортаю.

— Ні, я про відеозапис того, іншого демона. Ми дозволили йому взяти книгу, і він носився із нею, як із писаною торбою.

— Ага, пригадав. От дурний був. Із лап ту дурну книгу не випускав.

— Ви знаєте, що ви повторюєтеся? — занервував Номер Один. — Існують синоніми для слова «дур­ний». Безглуздий, тупий, нерозумний, простий. І це ще не все. Можу повторити тайською, якщо хочете.

У руці Конга невідомо як опинився ніж.

— Ого! — здивувався Номер Один, — Оце талант! Бравада, я б сказав.

Конг не звернув уваги на комплімент і взяв ніж за лезо.

— Стули пельку, істото. Або ця штука потрапить тобі поміж очей. Мені байдуже, наскільки ти цінний для міс Парадізо. Мені лише хочеться стерти тебе і таких, як ти, з лиця землі.

Мінерва схрестила руки на грудях.

— Буду дуже вдячна вам, містере Конг, якщо ви не погрожуватимете нашому гостю. Ви працюєте на мого батька і робитимете те, що він наказує. І я пере­конана, що він просив вас поводитися пристойно.

Може, Мінерва Парадізо і мала багато талантів, але через свій вік досвіду їй бракувало. Вона навчилася розуміти мову тіла, але не знала, що той, хто знається на бойових мистецтвах, може навчитися тримати тіло під контролем і приховувати справжні почуття. До­свідчений спеціаліст помітив би, як напружилися жили на шиї Біллі Конга. Чоловік стримався.

«Не зараз, — сказав він сам собі. — Не зараз».

Мінерва повернулася до Номера Один.

— «Маєток леді Хітерінгтон Сміт», кажеш?

Номер Один кивнув. Він боявся і рота розтулити, аби не видати ще більше.

Тепер Мінерва заговорила до великого дзеркала.

— Чи ти пригадуєш, тату? Найбезглуздіший лю­бовний роман, якого ти боявся як чуми. Я обожню­вала його, коли мені було шість. Про англійську арис­тократку дев’ятнадцятого століття. Хто ж автор?.. Картер Кулер Барбізон. Канадська дівчинка. Вона на­писала його, коли їй було вісімнадцять. Навіть до іс­торії не звернулася. У неї багатії в дев’ятнадцятому столітті розмовляли, як у п’ятнадцятому. Безглуздий роман, але став світовим бестселером. Схоже, наш старий друг Аббот прихопив його із собою. Хитрому демонові вдалося представити роман як абсолютну істину. Схоже, він змусив усіх демонів вивчати Кулер Барбізон, немов вона якась євангелістка.

Номер Один забув про те, що збирався мовчати.

— Аббот? Тут був Аббот?

— Ме уі, — сказала Мінерва. — Звідки, ти гадаєш, ми знали, де тебе шукати? Аббот нам усе розказав.

Із-поза стіни пролунав голос:

— Не все. З розрахунками він помилився. Але моя маленька геніальна Мінерва виправила помил­ки. Куплю тобі поні, люба. Якої хочеш масті.

Мінерва помахала до дзеркала.

— Дякую, тату. Але ти вже маєш знати, що поні мені не подобаються. І балет також.

Голос розсміявся.

— Моя маленька дівчинка!