Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

голові переплуталися слова п’єси із його власними, і тепер він довго дослухався до того, що шепотіла йому Паша Іванівна. Деякі її слова долітали аж до мого вуха, а потім їх повторював тато, якось боязко і невпевнено.

Не знаю, як би скінчилася вистава, аби не ота пригода.

— Не піду я за Стецька, — сказала бібліотекарка Люся.

— Бресес, бо підес... — відповів тато і зам’явся. — Підес... як... як...

Дослухаючись до шепоту Паші Іванівни, він порився у глибокій, як торба, кишені шароварів, дістав звідти горіха, покрутив його у руках, наче хотів переконатися, що то таки волоський горіх, а не казна-що, і раптом ударив по ньому підбором чобота.

Як не щастить — то не щастить. Горіх вислизнув і покотився через сцену прямо до чужих хлопчаків, які з радісним вереском понаставляли долоні, буцім тільки для того й прийшли на виставу, аби вхопити того горіха.

Я зірвався з місця, розіпхав усіх ліктями і накрив горіха грудьми, як ото хокейний воротар шайбу. Мій! А що тато стежив, куди покотиться той клятий горіх, то враз угледів мене. Його очі від здивування розширилися, а брови підскочили аж до чуба. Тато не міг зрозуміти, звідкіля я тут узявся.

Усі засміялися. Я миттю розкрив долоню і покотив горіх татові. Він упіймав його і хвацько хряснув по ньому чоботом. У клубі здійнявся регіт.

— Не розгубився! — почув я чийсь вигук.

— Наш чоловік! — пролунав ще голос.

І після того все пішло як по писаному. Тато засяяв, — де й ділося заціпеніння, — заговорив легко й весело, і до мене вже не долітали слова Паші Іванівни. Мені здавалося, що вистава щойно почалася, саме з того місця, коли я повернув татові горіх. Я теж засяяв від гордості, адже горіх утрапив саме до мене, а не до когось із хлопчаків. Було таке відчуття, ніби я теж на сцені і граю у виставі, хоча я тільки торкався до сцени підборіддям. І вона здавалася мені широким світом. Мені було радісно за тата, за те, що хтось назвав його своїм чоловіком, і раптом усі люди, що були в клубі, стали такими близькими, такими рідними...

Коли поверталися додому, тато на мене зовсім не гримав за те, що я поїхав у Дібрівку без його дозволу. Навпаки, він поклав мені на голову свою велику теплу долоню й сказав:

— Молодчина, виручив. Хто зна, мо’, колись ще й артистом станеш, га?

* * *

Я дивлюсь на годинник і гашу сигарету.

— Ваш вихід за хвилину! — чую голос.

Кидаю погляд у дзеркало. Бачу змінене гримом обличчя. Той, чию личину я зодягнув, пильно приглядається до мене. Але він близький мені, цей візаві. Я давно його полюбив і тепер мушу все зробити для того, щоб його полюбив глядач. Щоб крикнув чи бодай хоч подумав хтось на гальорці: «Наш чоловік!»

До Пахома

Карпенко зійшов з автобуса коло лісу, кілометрів за п’ять од Мурзинців, хоча міг би доїхати цією дорогою аж до села. Хотілося швидше пірнути в прохолоду дерев і, дихнувши на повні груди, забути про все на світі. Сюди він і їхав заради цього.

У селі вже нікого не лишилося з рідних, ніхто його тут не ждав, і навряд чи хто й упізнав би в Карпенкові того опецькуватого хлопчака, що грався колись у мурзинському поросі і якого за невдалий зріст дражнили Кавунчиком. Правда, після того як переїхав з батьками до міста, він коли-не-коли навідувався у село до баби Тодоськи, але ж тоді Карпенко не був таким-от огрядним дядечком із чирвою залисин у полинялому чубові, з кругленьким черевцем, через яке він і тепер скидався на кавунчика. Ось уже двадцять років немає баби Тодоськи — виходить, і він не з’являвся тут двадцять літ.

Думка була раніше наглянути в ці краї, та хіба ж виберешся за щоденною метушнею — робота, сім’я, дисертація, відрядження і купа всілякої марноти, за якою ніколи глянути вгору. Він і сьогодні не відважився б зірватися з місця, аби не біда. Як скривджена дитина відразу біжить до матері, так і Карпенко зненацька вирішив плюнути на все й поїхати в рідне село.

Ця думка війнула на нього студеним вітром, коли вийшов з інституту, мокрий від утоми й досади, — вчена рада зарубала тему докторської, — і на очі ледь не набігли сльози: їхати! Негайно. Це ж безголов’я, що об’їздив півсвіту, а навідатись у Мурзинці за двадцять років так і не зміг. Не викроїв дня, щоб проскочити якихось нещасних півтори сотні кілометрів.

«Поїду зараз же! — сказав собі з упертою злістю. — Гори воно все вогнем!»

* * *

Ліс приховав його від палючого сонця, але втома в’ялила тіло — тригодинна дорога таки зморила Карпенка вкрай. Жовтий портфель з дебелої шкіри «під крокодила» відтягував руку, у грудях поколювало.

Карпенко йшов поволі, роззирався навкруги — він упізнавав цей ліс, — прислухався до шуму вітерцю у верховітті, до пташиного співу, вдихав густі трав’яні пахощі й намагався вловити в собі якусь переміну, відчуття блаженства чи бодай маленької радості від зустрічі з лісом, проте в душі ятрилася гіркота. Перед очима знову й знов являлося те, що відбулося на вченій раді.

Серце, мов старий двигун, почало давати перебої, і він уже пошкодував, що не доїхав до села автобусом — ніби ж не хлопчик, щоб дозволяти собі отаку прогулянку. Гай-гай, коли він був хлопчиком, то залюбки сходжував цей ліс уздовж і впоперек, не знаючи втоми, хоча тоді і дерева, і відстані здавалися більшими.

Навесні вони з братом Петьком бігали сюди по ряст, стріляли ним об лоби, влітку збирали суниці. Найсолодші суниці достигали он там, у вирубі, де завжди було багато сонця, і він боявся туди заходити, щоб не наступити на гадюку — вони теж люблять суниці, — а Петько був на три роки старший і не лякався нічого. Набирав у пляшку ягід і ніс йому, меншому братові. Петько вдався кмітливішим. Було, як підуть восени по опеньки, то брат назбирає повний мішок, а він нічого не бачить, крім рудого листя. Тільки, пригадує, все йому дуже пахло тоді: і ряст, і суниці, й опеньки, навіть оте руде листя. Тепер так не пахне. Роки беруть своє.

А ось і озерце. Дивно: крихітне — перескочити можна, а не пересихає. Колись вони пили з нього воду, солодку, як березовий сік.