Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

Звіря як з’явилося, так і зникло, а я стояв, опустивши рушницю, жалюгідний і спустошений, і не відчував ні запаху лісу, ні запаху снігу, ні порохового гару від пострілу. Стояв і ні про що не думав, не почув навіть, як хтось підійшов і став позад мене.

— Не вбив?! — раптом аж скрикнула за моєю спиною Єва, і я, не озираючись, похитав головою.

— Слава Богу... — Її кроки наближалися до мене, я вже чув її уривчасте дихання, і враз Євині руки лягли мені на плечі, і вся вона притислася до мене. — Слава Богу... — шепотіла вона. — Слава Богу. Коли завгодно, тільки не сьогодні. Сьогодні такий день... такий день... я вперше зрозуміла, що кохаю тебе, Звіробою.

На гастролях

Сиджу в гримерній. Із дзеркала на мене дивиться чужий чоловік, личину якого я зодягнув. Незабаром вихід на сцену, де я мушу сповна стати цим чоловіком. Уже давно відбулася прем’єра, і цю роль мені грати не вперше. Проте хвилювання, як завжди, м’ятним холодком підкочується до грудей.

Головне — контакт із глядачем. Сотні разів чув я цю заяложену фразу від режисерів, сотні разів повторював сам. І ось уже вкотре спадає вона мені на думку. Що воно таке, цей контакт? Звідки він починається? Адже не з тієї миті, коли ти виходиш на сцену і крадькома кидаєш погляд у партер?

Підводжуся і починаю ходити з кутка в куток. Хвилююся, як малюк, котрий уперше в своєму житті має виступити з віршиком на сцені й ось тепер повторює і повторює в пам’яті давно завчені рядки. І все одно збивається...

Я позираю на годинник. Лишилося кілька хвилин до мого виходу. Припалюю погаслу сигарету і бачу, як тремтить маленький вогник у моїх пальцях.

До дідька ці хвилювання! Я усміхаюся. Напливає тепла згадка з дитинства...

Вистава «Сватання на Гончарівці» в нашому селі була чи не єдиною оказією, яка зібрала до клубу стільки люду, що будівля трохи не розвалилася від штовханини. І старе й мале хотіло побачити, як гратимуть виставу наші ж таки місцеві «артисти», усім аж терпець уривався — так ждали-виглядали того передноворічного дня.

І ось цей час надійшов. Розсунулася на два боки благенька, майже прозора завіса, і люди принишкли, навіть діди перестали кашляти. Кожне боялось кліпнути, аби чогось не проґавити. Тільки після деякого заціпеніння глядачі увійшли в свою роль, загули, зашуміли, і вже до самого кінця вистави не вгавав сміх та голосні вигуки дядьків. Гострі на язик, вони любили вставити своє замашне слівце до п’єси. Щось таке, як «повертай голоблі» або «не трать, куме, сили».

Я почувався героєм дня й аж тремтів від радості, бо всім найбільше подобався мій тато. Дарма, що він грав дурника Стецька, але ж це була найголовніша роль у п’єсі. У широчезних синіх шароварах, у солом’яному брилі, тато «придурювався» краще за всіх, та ще й кумедно не домовляв слів, як маленька дитина. Він повсякчас лузав гарбузове насіння або трощив волоські горіхи. І коли клуб вибухав реготом, тато частенько додавав щось од себе, чого не було у Квітки-Основ’яненка, але що, на його думку, обов’язково треба доточити.

Після того «артистам» ще довго доводилося чекати, поки нарешті їх знову почують. А за цей час тато встигав придумати новий жарт, який неодмінно мав припасти до смаку глядачам. Він був певен у цьому, бо добре знав своїх односельців, охочих до перченого слова.

— Не піду я за Стецька, — казала бібліотекарка Люся, яку хотіли видати заміж за мого тата.

— Бресес, бо підес, як на налигачі, — запевняв тато, і навіть глухий на праве вухо дід Юхрем од сміху хапався за живіт і тільки потім підставляв бабі Юхремисі здорове ліве вухо.

— Як кае?!

Баба кричала йому татові слова, і тоді старий дивувався:

— Ге так і кае?! От дає, холера.

А там, де Стецько хвалиться, як він любить їсти, мовляв, удень і вночі обідав би, — тато від себе додав:

— І ввечері снідав би, і зранку вечеряв би, і вночі полуднував би.

— А срачка на тебе не нападе? — вигукнув із зали дядько Семен Непийквас.

— А ти не пий квасу, то й не нападе! — відповів йому тато, і всі покотилися зо сміху.

...Вистава мала такий успіх, що вирішили їхати в сусіднє село Дібрівку і показати її ще й там. Учителька Паша Іванівна, котра була режисером, і гримером, і суфлером водночас, випросила в голови колгоспу вантажну машину.

Мені теж дуже кортіло поїхати, але тато відмовився мене взяти, мовляв, йому ніколи буде зі мною панькатися. Та коли «артисти» влаштувалися на кузові і тато кинув шоферові «паняй», Паша Іванівна непомітно взяла мене до себе в кабіну, і я опинився на сьомому небі.

...До чужого клубу теж напхалося повно-повнісінько людей. І, либонь, не тільки тому, що по селі красувалися оголошення, виведені величезними літерами. А ще й через те, що до Дібрівки докотилася чутка про нашу веселу виставу.

Я вже міг показатися татові на очі, — все одно він би не спровадив мене додому, — але не хотілося йому заважати, бо тато був дуже заклопотаний.

Коли наші «артисти» пішли за лаштунки, я тихцем прошмигнув до клубу і загубився серед незнайомих людей. Поміж чиїмись ногами я пробирався до сцени, хтось мене відіпхнув, і я образився: не його ж тато виступає, а мій, і я повинен зайняти найзручніше місце. Я таки домігся свого і прилаштувався біля самісінької сцени, ставши на коліна і обіпершись підборіддям на її краєчок. Переповнена зала гуділа, дихала мені в спину, я боявся озирнутися на таку силу чужих людей.

Та ось розсунулася завіса, і всі притихли. Почалося.

Але тепер я не почувався таким великим цабе, як минулого разу. Хлопчаки, що повмощувалися поруч, не заздрили мені, бо не знали, що Стецька грає мій тато. Вони зовсім не зважали на мене, хоч я був серед них чужаком, і, пороззявлявши роти, уважно стежили за виставою.

Тато теж видався мені набагато серйознішим, ніж минулого разу. Тепер він говорив тільки те, що йому підказувала Паша Іванівна. Додавати своє тато боявся, бо на нього дивилося безліч незнайомих облич, і татові здавалося, що чужі люди не зрозуміють його з півслова так, як свої. Але після першого виступу в татовій