Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

вра­же­ний роз­го­рiв­ся.

- Ти - ти не лю­биш так, як я. Все ва­гаєшся. Все, як на роз­до­рож­жi бу­ваєш або як по вуг­ля при­бi­гаєш.

- Грицю, - вiд­по­вi­дає во­на, а да­лi вмов­кає. Пруд­ка i враз­ли­ва, здо­бу­вається во­на вра­же­на аж по хви­лi на вiд­по­вiдь: - Я уто­пи­ла­ся в то­бi, дру­гих вже не знаю, ма­тiр свою об­ма­нюю… а ти… - i не до­ка­зує.

- Та все-та­ки ва­гаєшся, Тур­ки­не…

- Вагаюсь, чи вiр­но ти лю­биш. О, Гри­цю, - мо­лить во­на i гля­дить на нього ве­ли­ки­ми очи­ма, - не об­ма­нюй ме­не! Своє сер­це са­ма я знаю, те сер­це вже не в моїх гру­дях - в то­­бi опи­ни­ло­ся. Гад­ки, що я їх ко­лись-ду­ма­ла, за те­бе за­мi­ни­­ла. Ду­ша, що бу­ла ко­лись моя, за то­бою во­лi­четься. Не ве­р­не до давнього во­на нi­ко­ли. Не об­ма­ни ме­не.

- Та все-та­ки ва­гаєшся, Тур­ки­не…

Її очi спа­лах­ну­ли.

- Ти ка­жеш, я не люб­лю щи­ро? О-о-о!.. - клик­ну­ла з жа­лем, i з тим тру­ти­ла йо­го вiд се­бе, як у ди­тинст­вi тру­ча­ла ма­тiр свою, ко­ли та не спов­ни­ла її во­лi.

- Заким снiг упа­де, ти бу­деш в моїй ха­тi, - вiд­по­вi­дає вiн мiс­то всього, i гор­не, i го­лу­бить її, щоб жаль да­ру­ва­ла. - Не жа­луй лю­би­ти, - до­дає знов, бла­га­ючи. - Тiльки й мо­го щас­тя, що ти од­на на свi­тi. При­ходь все, зо­зу­ле, не за­бу­вай ме­не. А як бу­дуть ла­яти, що ти блу­диш лi­са­ми, ска­жи всiм в очi, що шу­каєш щас­тя.

- Як, Гри­цю? - пи­тає во­на i чу­дується.

- Що шу­каєш цвiт па­по­ро­тi, - по­яс­нює вiн. - Не знаєш? Вiн дає щас­тя.

- Не знаю, - вiд­ка­зує во­на i знов ди­вується йо­го ско­рою ви­дум­кою.

- Цвiт па­по­ро­тi, - об'ясняє вiн ще раз. - Йо­го тре­ба дов­го, дов­го шу­ка­ти, а хто знай­де, знає вiд­так все на свi­тi i знай­де своє щас­тя. От та­ке ка­жи. Хто то­бi за­бо­ро­нить то­го цвi­ту шу­ка­ти? Мо­же, твоя ма­ти? Смiй­ся!..

- Може… моя… ма­ти, - вiд­ка­зує за­дум­ли­во i вмов­кає.

- А за­ки снiг упа­де, - пов­то­рює вiн, - бу­деш у моїй ха­тi.

- А за­ки снiг упа­де, - пов­то­рює во­на i, не до­кiн­чив­ши ре­чен­ня, мов їй блис­ла iн­ша дум­ка, до­дає з жа­хом: - Ляч­но, Гри­цю, дов­го жда­ти…

- Чому би ляч­но, сер­це? - пи­тає вiн. - До­ки ти зо мною, нi­чо­го вже не бiй­ся. Те­бе од­ну люб­лю, од­на моя ти бу­деш, про iн­ше не жу­ри­ся.

- На осiнь за­по­вi­да­ються ста­рос­ти, - жа­лується во­на i, шу­ка­ючи по­ра­ди, бе­ре йо­го за шию.

- Вiдки ста­рос­ти? - ски­пiв вiн.

- Не ка­за­ли ще звiд­ки, лиш ма­ти на­тя­кає, вже, ма­буть, хо­че ме­не сього ро­ку вiд­да­ти.

- Нехай на­тя­кає. А я он в те­бе пер­ший. Вiд усiх ти вiд­вер­ни­ся.

- Я вже й так вiд­вер­ну­ла­ся, - вiд­ка­зує во­на. - Те­бе од­но­го знаю, а як­би си­лу­ва­ли, роз­ка­жу ма­те­рi прав­ду. Ти ж ба­га­тирський син. За те­бе ма­ти дасть.

- За ме­не ма­ти дасть… хо­ча… - ка­же вiн не­пев­ним го­ло­сом i не до­ка­зує.

- Хоча? - пи­тає во­на, i чо­мусь в нiй сер­це млi… - лю­биш дру­гу?

Вiн жах­нув­ся, а вiд­так до­дав з пос­пi­хом:

- Нi, дру­гу - нi, Те­тя­но, але… по прав­дi, я…

- Що, Гри­цю? - пе­ре­би­ває во­на з пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма.

- Я, - до­кiн­чує вiн i вiд­дих­нув лег­ше, - я, по прав­дi, не ба­га­тирський син, а бiд­ний си­ро­та. Я го­до­ва­нець - пiд­ки­не­на ди­ти­на…

- Пiдкинена ди­ти­на? - чу­дується во­на. - Як то?..

- Пiдкинена ди­ти­на, го­до­ва­нець; а мої гос­по­да­рi - не рiд­нi мої ро­ди­чi.

- Грицю! - ка­же во­на i нi­би бо­ро­нить щось своїм го­ло­сом. - Ти ж сам ка­зав… мiй батько ба­га­тир… о… не… - i не до­кiн­чи­ла.

- Я ка­зав i ка­жу: мiй батько ба­га­тир i, мо­же, дасть ко­лись i весь маєток. Вiн дi­тей своїх не має - лиш ме­не. А як пi­деш ти за ме­не, вiн, пев­но, доб­ру пай­ку дасть… а ко­лись, мо­же, i все. Один я в нього в ха­тi, батьком йо­го i зву. Та по­ки що я бi­д­ний - те­бе од­ну лиш маю… лю­би хоч бiд­но­го! Не по­ки­дай, Те­тян­ко!

- Грицю! - ка­же во­на з не­опи­са­ною щи­рiс­тю. - Я пе­ре­мов­лю ма­му; хо­ча во­на i стро­га, але во­на ме­не лю­бить. Чуєш, Гри­цю, лю­бить - во­лю на­шу зро­бить. Во­на нас не роз­лу­чить…

- То доб­ре, зо­зу­ле, - ка­же вiн ус­по­коєний i ще до­дає: - але ще мов­чи, лi­том все при­ходь, а за­ки снiг упа­де - бу­деш в моїй ха­тi.

Тетяна слу­хає йо­го, од­нак на­раз стає близько ко­ло нього i то­не з ши­ро­ко роз­ту­ле­ни­ми очи­ма в йо­го гар­них го­лу­бих очах.

- Грицю! - ка­же. - Я люб­лю те­бе, сам знаєш, як нi­ко­го на свi­тi, але… - i, пiд­няв­ши ви­со­ко свої бро­ви, на­ка­зує щось ни­ми.

- Не жу­ри­ся нi­чим, моя Тур­ки­не, - ка­же вiн, не звер­та­ючи ува­ги на ви­раз її ли­ця, лиш лю­бується нею. - Не жу­ри­ся нi­чим. Ти моя.

- Твоя, - пов­то­рює, вий­ма­ючи на­раз чо­мусь спiш­но чер­во­нi ма­ки з во­лос­ся, i ки­дає йо­му їх пiд но­ги. - На, маєш, - ка­же. - А те­пер iди. Я над­то при­пiз­ню­ся. А он сон­це за го­рою чер­во­нiє, за­хо­дя­чи, розст­рi­лює вже про­мiн­ня по не­бе­сах; ма­ти бу­де знов ла­яти, що дур­но во­ло­чу­ся.

- Не бiй­ся, - ка­же вiн. - Я пi­ду. - I з тим бе­ре її вос­таннє за стан. - Але прий­деш знов лi­сом? - пи­тає, як за кож­дий раз, i їх пог­ля­ди злу­ча­ються вос­таннє в якесь од­но по­лум'я, що лиш са­ма лю­бов йо­го тво­рить. - При­ходь, моя квiт­ко, об­зи­вай­ся лi­сом…

- Обiзвуся знов лi­сом…

- Лиш вiн i я знаємо Тур­ки­ню…

- А моя ма­ти, Гри­цю? - пи­тає во­на на­раз. - Бог нас не по­б­ла­гос­ло­вить, що ми її об­ма­нюємо. Во­на доб­ра i лю­бить ме­не… а я… - i, ур­вав­ши та кив­нув­ши го­ло­вою, вiд­хо­дить. Од­на­че, вi­дiй­шов­ши лед­ве кiлька кро­кiв, стає i за хви­лю гу­кає пiв­го­ло­сом:

- Грицю!.. Гри­цю!.. Вiн опи­няється ко­ло неї.

- Грицю! - ка­же во­на, i її ус­та вик­рив­ля­ються якось гiр­ко.

- Що там? - пи­тає вiн i ус­мi­хається ми­ло своїми щи­ри­ми очи­ма. - За­бу­ла ще раз ска­за­ти, що лю­биш? - спи­тав. - Так ось ска­жи ще раз, я пос­лу­хаю…

- Коли по­ба­чи­мось, Гри­цю? - спи­та­ла… i пiд­су­ну­ла до­пит­ли­во чор­нi свої бро­ви.

- Я ще сам не знаю; та по­ба­чи­мось… ти ж прий­деш!

- Я прий­ду… - i з ти­ми сло­ва­ми за­вер­ну­ла нап­рав­ду і зни­к­ла в лi­сi.

За нею замк­ну­лись вi­ти, под­ри­жав­ши тро­хи…

Гриць не вiд­хо­дить ще за­раз з мiс­ця, по­рається ко­ло ко­ня, пi­дiй­має чер­во­нi її цвi­ти, i чуд­но стає йо­му на сер­цi. "От здо­був со­бi Тур­ки­ню, - пе­ре­тя­гається дум­ка йо­го ду­шею… - Здо­був".

"Я прий­ду", - пов­то­рює