Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

вiн в гад­цi її сло­ва i за­ду­мується над ни­ми.

Чудно якось так ви­мо­ви­ла те сло­во. "Я прий­ду…" i смут­на вi­дiй­шла.

Нараз про­ки­нув­ся, слу­хає… щось нi­би її го­лос про­ле­тiв он там у пра­вiй сто­ро­нi лi­су. Вiн нап­ру­жив слух - жде, а ок­руг нього все, здається, з ним враз слу­хає… жде…

"Не за­будь!" - до­би­вається до нього її го­лос.

"Не за­будь!" - упо­ми­нається й со­бi вiд­го­мiн лi­сом i десь зав­ми­рає.

Гриць не об­зи­вається. За­мiсть то­го вiн сiв на ко­ня i вi­д'їхав.

***

- Мавро!

- Що там, доньцю? Зай­шла вреш­тi i до ста­рої Мав­ри? А то за своїм ко­хан­ням вже i за неї за­бу­ла.

Тетяна обiй­має ста­ру ня­ню, ту­лить до се­бе i про­сить:

- Прости, Мав­ро, що не за­хо­ди­ла. Не бу­ло як за­бi­га­ти до те­бе. Вдо­ма все в ро­бо­тi, а не­дi­ля…

- А не­дi­ля? - пи­тає ци­ган­ка i бли­щить виг­ре­бу­ще чор­ни­ми очи­ма на мо­ло­ду дiв­чи­ну пе­ред со­бою. - А не­дi­ля?

- Як не­дi­ля, Мав­ро! - вiд­ка­зує Те­тя­на i вiд­вер­тається вiд ста­рої. Але тут же i в тiй хви­лi знов по­доб­рi­ла.

- Мавро, - до­дає да­лi, - ти знаєш, я люб­лю Гри­ця.

- Ти опо­вi­да­ла, доньцю, - вiд­ка­зує ци­ган­ка i все сте­ре­же дiв­чи­ну очи­ма, - опо­вi­да­ла.

- I вiн ме­не лю­бить.

- А та­кож так щи­ро, як ти йо­го?

- Мавро! - клик­ну­ла на­раз з до­ко­ром Те­тя­на i вiд­вер­та­є­ться чо­гось ура­же­на вiд ста­рої жiн­ки, що ос­та­ла спо­кiй­на. - Я то­бi не бу­ду нi­чо­го бiльше ка­за­ти. Ти заєдно як не вi­риш, то без­печ­но пог­лу­зуєш. Що б i не ска­за­ла я, ти нi­чо­го не вi­риш! Со­ром, Мав­ро…

- Бог з то­бою, донько! - ус­по­коює Мав­ра по­кiр­но. - Та я йо­го на очi не ви­дi­ла, а не то…

- Не ви­дi­ла, не ви­дi­ла! - пов­то­рює лю­то Те­тя­на. - А все твоїм го­ло­сом го­нить не­вi­ра i не­на­висть. Все не вi­риш. Я знаю. Ти цi­ло­му свi­то­вi вже не вi­риш. А хоч я доб­ре тям­лю, що ти про се­бе опо­вi­да­ла, що пе­ре­бу­ла че­рез зра­ду - то йо­му од­но­му, Мав­ро, йо­му од­но­му на всiм свi­тi - я вi­рю. Вiн ме­не щи­ро лю­бить, Мав­ро… О! ти не знаєш!

- Я вi­рю, доньцю, що те­бе лю­бить, - вiд­ка­зує Мав­ра твер­до. - Хто те­бе, зо­ре моя крас­на та як ан­гел доб­ра, не лю­бив би? Ко­го на свi­тi лю­би­ти, як не та­ких, як ти? Га-й, га-й! - за­с­пi­­ва­ла на­раз, мов на хи­жу­на, i за­ко­ли­ха­ла­ся цi­лим своїм тi­лом. - Га-й, га-й!

Тетяна по­доб­рi­ла.

- Заки снiг упа­де, ка­зав, Мав­ро, бу­ду в йо­го ха­тi.

- Слава бо­гу! - вiд­по­вi­дає ста­ра, вже пот­ро­хи iн­шим го­ло­сом i зiт­хає лег­ше. - Квап­те­ся, бо як прий­де осiнь, ма­ти при­й­ме дру­гих ста­рос­тiв. Ка­за­ла ме­нi оног­ди, що хо­че те­бе сеї осе­нi вже кон­че вiд­да­ти, а са­ма пi­де в мо­нас­тир.

- О, ма­ма все своє! - ка­же Те­тя­на. - Най­бiльше, вi­дай, чо­го во­на ба­жає в жит­тi, то пi­ти на ста­рiсть у мо­нас­тир.

- Може, й доб­ре ро­бить, доньцю.

- Та за ко­го й там вже стiльки мо­ли­ти­ся? Во­на вже дос­та й так мо­литься… що­не­дi­лi, свя­та…

- Може, i за твоє щас­тя, - вiд­по­вi­дає ста­ра. - Те­бе од­ну лиш має. А вiд­ко­ли твiй батько по­мер, з кот­рим так доб­ре жи­ла, як во­на i лю­ди роз­ка­зу­ють, то її тяг­не в мо­нас­тир. А за твоє щас­тя хто бу­де мо­ли­ти­ся, доньцю, як не во­на? Знаєш, во­на ра­да то­бi не­ба при­хи­ли­ти.

- Се прав­да, - вiд­по­вi­дає Те­тя­на по­важ­но i вмов­кає. Вiд­так, на­ду­мав­шись хви­ли­ну, до­дає: - Во­на од­на, ти, Мав­ро, дру­га, а вiн тре­тiй лю­бить ме­не щи­ро i по прав­дi.

- Правду ка­жеш, доньцю, - при­та­кує Мав­ра. - Доб­рий чо­ло­вiк - то для жiн­ки все од­но що та­то й ма­ма.

- А не прав­да, Мав­ро? - об­зи­вається Те­тя­на, i її очi за­яс­нi­ли са­мим щи­рим щас­тям.

- Правда.

- Коби ти ме­нi йо­го хоч раз по­ка­за­ла, донько, - по­тя­гає Мав­ра, - не хо­вай вже йо­го так, як зо­ло­тий чер­вi­нець.

Тетяна ус­мiх­ну­ла­ся ве­се­ло.

- Побачиш йо­го, Мав­ро, по­ба­чиш, крас­ний та­кий, Мав­ро, що… о, о, о!

- Як ти? - пи­тає ста­ра.

- Високий, вус чор­ний, а сам бi­лий та синьоокий. А все їз­дить на чор­нiм, як ву­голь, ко­нi. То­дi вiн вже най­кра­щий. На нiм вiн ле­тить, як ви­хор. О, Мав­ро, - крас­ний!

Мавра слу­хає, i її дум­ки ле­тять ку­дись в ми­ну­лiсть.

- Такий i вiн був, - ка­же вiд­так нi­би бiльше до се­бе. - Ви­со­­кий, як то ка­жуть, як дуб, бi­ло­ли­ций, синьоокий, а ко­нем пе­ре­лi­тав поп­ри на­шi шат­ра, як сам вi­тер у пус­ту. Та­кий i вiн був. А все пос­вис­ту­вав. Пан був, Те­тян­ко!

- Про ко­го ти ка­жеш, Мав­ро? - пи­тає дiв­чи­на, що бу­ла в цiй хви­лi всею ду­шею ко­ло сво­го Гри­ця.

- Про то­го, син­ку [24] че­рез кот­ро­го змар­ну­ва­ла я свою до­­лю, стра­ти­ла батька, ма­тiр, Ра­ду, а вкiн­цi i ди­ти­ну. Че­рез кот­ро­го я те­пер са­ма-однiська на цi­лу го­ру, на цi­лий лiс, на весь свiт. Ко­би бу­ли ме­нi хо­ча ди­ти­ну ос­та­ви­ли, - го­во­ри­ла жа­лiс­но, - був би ме­нi свiт свi­том, а так що я маю? О, Ра­ду, Ра­ду! - за­жа­лу­ва­ла­ся гiр­ко. - Чи вже не бу­ло iн­шої ка­ри для ме­не, як ви­ки­ну­ти ме­не з-по­мiж се­бе? Лiп­ше бу­ло та­ки на мiс­цi вби­ти, як обi­цяв. Бу­ло по­ки­ну­ти, пi­ти са­мо­му да­лi, а та­то, ма­ма бу­ли б на­зад до се­бе заб­ра­ли, а так… - I за­бiд­ка­ла­ся, як кож­дим ра­зом, ко­ли про те го­во­ри­ла - по своєму ци­гансько­му зви­чаєвi, за­гой­дав­шись цi­лим тi­лом i май­же зас­пi­вав­ши з жа­лю та огiр­чен­ня.

- Цить вже, Мав­ро, цить, - по­тi­шає Те­тя­на, - та не жа­луй стiльки. Во­но вже й так на нi­що не здасться. Ди­тин­ка, ма­буть, у бо­га, там жде на те­бе, ко­лись по­вi­тає, i, мо­же, лiп­ше для неї так.

- Повiтає, по­вi­тає, - вiд­ка­зує жа­лiс­ним го­ло­сом Мав­ра, та тут же опам'ятується i по­чи­нає на­раз iн­шим го­ло­сом: - Вже був би до­рос­лим па­руб­ком, десь, мо­же, в служ­бi за­роб­ляв на се­бе i на ма­му. I бу­ло би йо­му доб­ре, i бу­ло би ма­мi доб­ре. А так що? Га-й, га-й! - по­жа­лi­ла­ся знов. - Га-й, га-й!

- Може, й за­роб­ляє де, Мав­ро, хто йо­го знає, - ка­же спо­кiй­но Те­тя­на. - Так вже бог дав. По прав­дi, Мав­ро, ти сво­го Ра­ду зра­ди­ла, а з то­го вий­шло все го­ре.

- Зрадила, бо бу­ла мо­ло­да, дур­на i по­вi­ри­ла, - об­зи­ває- ть­ся Мав­ра вже спо­кiй­но. - За­ди­ви­ла­ся на бi­ле панське ли­це, не­ци­ганськi очi, панську но­шу [25], а гос­подь за те i по­ка­рав. Дер­жись сво­го, ка­же i ка­рає. Будь во­но зле, будь до­б­ре, а на грiх не