Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

де тільки жи­ве наш на­род. Бог­дан од­во­ював Ук­раїну од Польщі й од­дав ца­реві Олексієві. Ти, ба­чу, нічо­го цього не тя­миш.

- На, кра­ще, про­чи­тай мені оцю "Вол­шеб­ни­цю Рагі-Муїну й прин­ца Ібрагіма", - ска­за­ла Оле­ся, ти­ка­ючи Ба­ла­бусі в ру­ки давній ро­ман в шку­ра­тя­них па­ля­тур­ках.

- Дай вже, дай, - я тобі про­чи­таю й твою "Вол­шеб­ни­цю".

Балабуха по­чав чи­та­ти, як вол­шеб­ни­ця по­ве­ла Ібрагіма в гли­бо­ку пе­че­ру, вик­ли­ка­ла яко­гось страш­но­го ду­ха й по­ча­ла ви­со­ким сти­лем верз­ти нісенітни­цю. Він чи­тав, чи­тав та й плю­нув.

- Одчепись, Оле­сю, з своїми вол­шеб­ни­ця­ми!

Балабуха знов взяв в ру­ки товс­тий "Фе­ат­рон, или По­зор ис­то­ри­чес­кий". В цього "спу­дея" ста­рої Києво-Мо­ги­лянської ака­демії бу­ло ба­га­то кни­жок, більше, ніж в де­яких те­перішніх на­ших сільських ба­тю­шок на Ук­раїні: він був ліпший чо­ловік не тільки для сво­го ча­су, хоч і не пад­ку­вав ко­ло ха­зяй­ст­ва. Оле­ся ви­дер­ла з йо­го рук книж­ку й за­ки­ну­ла на ша­фу.

- Потривай же, я ось швир­го­ну ту­ди й твою Рагі-Муїну з ца­ре­ви­чем Ібрагімом!

І він справді швир­го­нув книж­ку на гру­бу, аж лист­ки на повітрі за­ше­лестіли й па­ля­тур­ки за­хур­ча­ли.

- От так! Що ж ми те­пер ро­би­ти­ме­мо, ко­ли книж­ки по­за­ки­да­ли? - ска­за­ла Оле­ся.

- Танцюй, а я бу­ду ди­ви­тись, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Якби ж ти пак грав! - ска­за­ла Оле­ся, на­дув­ши гу­би.

- Знаєш що, Оле­сю? Піди в пе­кар­ню й роз­по­ря­дись, щоб Ки­ли­на зва­ри­ла чо­го або спек­ла на ве­че­рю, бо я вже їсти хо­чу.

- Піди кра­ще ти, бо я не­на­вид­жу ту пе­кар­ню.

- Піди-бо! Ти ж в ме­не гос­по­ди­ня, чи що.

- Не піду. Я до то­го не звик­ла в батька. Ко­ли б нам знай­ти доб­ро­го ку­ха­ря: я не­на­вид­жу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що бо­жо­го дня! Я не маю до цього по­тя­гу.

- Еге! На ку­ха­ря тре­ба ба­га­то гро­шей. Піди-бо, піди!

Олеся од­чи­ни­ла двері в сіни, гук­ну­ла на Ки­ли­ну, звеліла їй взя­ти в жи­да м'яса й спек­ти на ве­че­рю пе­че­ню, - од­на­че в пе­кар­ню все-та­ки не пішла.

Настав дов­гий вечір. Оле­ся не втерпіла, дос­та­ла з гру­би свою "Вол­шеб­ни­цю" й по­ча­ла го­лос­но чи­та­ти. Ба­ла­бу­ха не слу­хав і позіхав.

Килина пос­та­ви­ла на стіл пе­че­ню й со­лоні огірки. Оле­ся по­куш­ту­ва­ла м'яса: м'ясо бу­ло за­су­ше­не, як су­хар.

- Пхе, яке пас­кудст­во! Мож­на зу­би по­ла­ма­ти, - ска­за­ла Оле­ся, од­со­ву­ючи тарілку, - це якась жорст­ва, а не пе­че­ня. - Во­на одріза­ла огірка; огірок був не­со­ло­ний, ду­же кис­лий, без уся­ко­го сма­ку.

- Пхе, який пас­куд­ний огірок! Я зро­ду та­ких по­га­них огірків не їла.

- Як не їла, то те­пер му­сиш їсти; яких на­со­ли­ла, такі й спо­жи­вай! Ти не ха­зяй­но­ви­та й нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, пе­ре­ти­ра­ючи в зу­бах су­ху пе­че­ню, що аж тріща­ла, не­на­че він жу­вав у роті пісок та жорст­ву.

- Господи, яка нудьга. Й гость тобі ніякий не приїде. Ко­ли б хоч який жид прий­шов з містеч­ка, все б та­ки бу­ло з ким по­ба­ла­ка­ти.

Олеся пішла хо­ди­ти по світлиці. Ба­ла­бу­ха ку­рив люльку з дов­гим ци­бу­ком і мов­чав; ви­ку­рив од­ну, за­ку­рив дру­гу, потім тре­тю. Дим во­ру­шив Оле­сині нер­ви, фан­тазія гра­ла… Для неї тісно ста­ло в світлиці, в ціло­му домі; її дум­ки ку­дись рва­лись, як птиці, хотіли летіти, кру­ти­лись під не­бом, під хма­ра­ми, та не зна­ли, де сісти, де спи­ни­тись. Ба­ла­бу­ха ди­вив­ся з кімна­ти, як во­на за­дер­ла го­ло­ву, за­ко­чу­ва­ла під лоб очі, не­на­че на стелі якусь книж­ку чи­та­ла.

- Знаєш що, па­нот­че! В ме­не не­ма доб­рої сукні; тре­ба мені спра­ви­ти шов­ко­ву сук­ню на виїзди в гості. В нас у Бо­гус­лаві є по­ряд­не то­ва­рист­во, - тре­ба йо­му по­ка­за­ти, що я гос­по­жа бла­го­чин­на.

- То й справ: біжи в крам­ниці та на­бе­ри собі шов­ку чи там чо­го хо­чеш, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха, сма­ку­ючи люльку з дов­гим ци­бу­ком.

На дру­гий день після раннього обіду Ба­ла­бу­ха поїхав ог­ля­да­ти свою бла­го­чинію й пе­редніше за все за­вер­нув в Вільша­ни­цю до Мос­са­ковсько­го: мо­же, на йо­го зро­би­ли приємне вра­жен­ня вільша­ницькі горш­ки. Ба­ла­бу­ха під'їхав під га­нок. Мос­са­ковський виг­ля­нув у вікно й вибіг надвір зустріча­ти бла­го­чин­но­го; па­нотці привіта­лись привітно й поцілу­ва­лись. Ба­ла­бу­ха був зви­чай­ний, але дер­жав се­бе хо­лод­ненько й ду­же по­важ­но й більше роз­пи­ту­вав за церк­ву, за па­рафію, ніж про давні свої сто­сун­ки з Мос­са­ковським. Мос­са­ковський був лас­ка­вим, кла­няв­ся, але не ду­же щи­ро, а більше підлес­ли­во, як кла­няється ниж­чий ви­що­му. В кімнаті за две­ри­ма при­таїлась Они­ся як мерт­ва. Во­на прис­лу­ха­лась до роз­мо­ви, і її взя­ла ве­ли­ка хіть по­ди­ви­тись на Ба­ла­бу­ху. Вий­ти до йо­го во­на ніза­що в світі не ду­ма­ла. Як ла­соч­ка, во­на ста­ла на стілець і заг­ля­ну­ла в світли­цю че­рез дірку над две­ри­ма, де на одвірку сто­яв ря­док прос­кур. Во­на зир­ну­ла ціка­ви­ми очи­ма й по­ба­чи­ла, що Ба­ла­бу­ха був з ко­рот­кою гус­тою чор­ною бо­ро­дою, з ко­рот­ки­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми кру­гом го­ло­ви. Чорні ву­са та бо­ро­да зас­ло­ни­ли йо­го не­гарні гу­би, й він став те­пер ба­га­то кра­щий.

Моссаковський взяв ключі з кілоч­ка й повів бла­го­чин­но­го до церк­ви. Ба­ла­бу­ха ог­лядів церк­ву й риз­ни­цю й пох­ва­лив і об­мальовку церк­ви, й нові об­ра­зи, й риз­ни­цю. Отець Ха­ритін ско­са пог­ля­дав на страш­ний суд, на ку­пи чортів, але Ба­ла­бу­ха на чортів навіть не гля­нув.

Тим ча­сом Они­ся на­го­ту­ва­ла на столі по­лу­день і пос­та­ви­ла пляш­ки. Ба­тюш­ки, вер­та­ючись з церк­ви, зай­шли по­ди­ви­тись на но­ве гос­по­дарст­во. Осе­ля бу­ла доб­ре опо­ряд­же­на. Гро­ма­да об­го­ро­ди­ла го­род і двір, пов­ши­ва­ла за­но­во повітки й за­го­ро­ду, клу­ню й ко­мо­ру, пос­та­ви­ла кру­гом за­го­ро­ди за­га­ту з острішка­ми; скрізь бу­ло прос­то, по-гос­по­дарській.

- Отже ва­ша гро­ма­да вас лю­бить, і знать, що дбає на вас, як на са­му се­бе, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, - а наші бо­гус­лавці про ме­не, здається, й ву­хом не ве­дуть. В ме­не не тільки все стоїть не пов­ши­ва­не, обідра­не, - в ме­не навіть воріт не пос­та­ви­ли, так і сто­ять по­ла­мані.

Моссаковський з за­до­во­ле­ною міною осміхнув­ся од­ним бо­ком ро­та й поп­ро­сив Ба­ла­бу­ху в по­кої на по­лу­день.

Сівши за по­лу­день, Ба­ла­бу­ха зга­дав свою Оле­сю; йо­го по­тяг­ло до­до­му; він не­на­че ба­чив її ве­се­лий вид за сто­лом по­руч з со­бою й чув її го­лос. В кімнаті лед­ве по­чув­ся за­дер­жа­ний го­лос Онисії Сте­панівни. Ба­ла­бу­ха при­тих і ніби за­мер… Той го­лос був та­кий знай­омий. Йо­му ду­же за­ма­ну­лось хоч гля­ну­ти на Они­сю, по­ди­ви­тись на її гострі тонкі бро­ви та на блис­кучі очі. Він не втерпів і спи­тав Мос­са­ковсько­го:

- Чи здо­ро­ва Онисія Сте­панівна?

- Спасибі вам! Тро­хи нез­ду­жає чо­гось, - десь, ма­буть, зас­ту­ди­лась, та вже та­ки дав­ненько каш­ля, - од­ка­зав Мос­са­ковський.

- Шкода! - ти­хо про­мо­вив Ба­ла­бу­ха, а йо­го дум­ка знов по­летіла до­до­му; знов він ніби уг­лядів пе­ред со­бою свіжий Оле­син вид.

Балабуха шви­денько за­ку­сив і звелів по­да­ва­ти