Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

я приїхав туди як журналіст. Того вечора я обідав у бомбосховищі за столом, де був один молодий капітан.

 

 

2

 

 

Ми розмовляли, коли раптом задзвонив телефон. З командного пункту передають наказ про наступ на невеличкій дільниці, про безглузду, розпачливу атаку заради того, щоб відбити в цьому робітничому передмісті кілька будинків, з яких ворог зробив бетонні фортеці. Капітан знизує плечими і повертається до столу.

- Перший же з нас, хто туди полізе,- каже він і, не докінчивши, подає по чарці коньяку мені й сержантові, що сидить за столом.

- Ми з тобою підемо перші,- каже він сержантові.- Пий і йди спати.

Сержант пішов спати. За столом нас лишається чоловік дванадцять. Приміщення законопачене так, що не просочується жоден промінчик, світло горить яскраво і я мружу очі. П'ять хвилин тому я визирнув в бійницю. Підняв ганчірку, що затуляла щілину і побачив залиті місячним сяйвом руїни будинків з привидами. А коли я знову затулив щілину, мені здалося, ніби тією ганчіркою я витер, мов патьоки масла, місячний промінь. І в очах у мене все ще стоять оті синьо-зелені фортеці.

Ці солдати, мабуть, не повернуться з атаки, але вони соромливо мовчать. Такі атаки - діло звичне. Для них часто черпають із людських резервів. Так черпають зерно в засіках. І кидають пригорщу за пригорщею, засіваючи землю.

А ми п'ємо коньяк. Праворуч од мене грають у шахи. Ліворуч - щось теревенять. Де я? Виходить якийсь солдат, уже напідпитку. Погладжує кошлату бороду і обводить нас розніженим поглядом. Ковзнув оком по пляшці з коньяком, одвернувся, знову поглянув і благально втупився в капітана. Капітан тихенько сміється. У солдата уже зажевріла надія, він теж сміється. Легенький сміх пробігає між глядачами. Капітан обережно відсовує пляшку, в очах солдата світиться розпач; і почалася хлоп'яча гра, своєрідна пантоміма; в цьому густому тютюновому диму, в безсонну ніч перед атакою вона скидалася на сон.

Ми собі граємо тут, в теплому трюмі нашого корабля, а надворі тим часом усе частіше гримлять вибухи, наче б'ють морські хвилі.

Ці люди скоро очистяться, в їдучому вариві нічного бою розчиниться їх піт, і хміль, і бруд, що ним обростаєш, коли довго чекаєш. Я відчуваю - їм уже так близько до того очищення. Проте вони все ще розігрують веселу пантоміму п'янички з пляшкою, затягуючи її скільки можна. Скільки можна затягують вони партію в шахи. Скільки можна продовжують життя. Але вони завели будильник, який поважно стоїть на етажерці. І він задзвонить. Тоді ці люди підведуться, розправлять плечі, затягнуть ремені. Капітан витягне револьвера. П'яний протверезиться. І всі, не дуже поспішаючи, вирушать вузьким коридором, що полого йде вгору, до блакитного місячного прямокутника. Скажуть якісь прості слова, може: «Проклята атака...» або «Холодно!» І кануть у ніч.

Я бачив, як в призначений час прокидався сержант. Він спав у тісноті цього підвалу, витягнувшись на залізному ліжку. Я дивився на нього, коли він спав. Я знав смак такого сну, це не тривожний сон, а щасливий. Пригадався перший день після катастрофи в Лівійській пустелі, коли ми з Прево лишилися без води, приречені, але ще не дуже страждали від спраги, і нам пощастило один раз дві години поспати. Засинаючи, я відчував у собі чарівну могутність: я міг відійти від навколишнього світу. Моє тіло ще не завдавало мені клопоту, досить було уткнутись обличчям у руки, щоб я забув про все на світі і заснув щасливим сном.

Так спав і сержант, згорнувшись клубочком, важко й розібрати, що то людина,- коли підійшли його будити, запалили свічку і ввіткнули її у шийку пляшки, я спершу розрізнив у тій безформній масі тільки черевики. Величезні, з підковами, підбиті цвяхами - черевики поденника чи докера.

Взуття цієї людини було знаряддям праці, та й усе інше на ньому було робочим спорядженням: патронові сумки, револьвери, пояс, портупея. На ньому була шлея, хомут, уся збруя ломовика. В Марокко я бачив в печерах підземні млини, привод крутили там сліпі коні. Тут теж при тремтливому червонястому світлі свічки будили сліпого коня, щоб він крутив свій привод.

- Гей, сержанте!

Він повільно ворухнувся, висунувши сонне обличчя і щось забубонів. Але йому не хотілося прокидатися і, знову повернувшись до стіни, він поринув у сон, мов у спокій материнського лона, мов на дно глибокої ковбані, тільки розтуляв і стискав кулаки, мовби чіплявся там, на дні, за якісь чорні водорості. Довелось розтулити йому пальці. Ми підсіли до нього на ліжко, один з нас тихенько підсунув йому руку йому під шию і, усміхаючись, підвів його важку голову. Це було так, як ото в доброму теплі стайні лагідно тичуться мордами один до одного коні. «Гей, товаришу!» В своєму житті я не бачив нічого ніжнішого. Сержант зробив останнє зусилля, щоб повернутися до щасливих снів, щоб відійти від нашого світу, з його динамітом, важкою втомою і крижаним холодом ночі, але надто пізно. Зовні щось уже вторгалося в його сни. Так у коледжі в неділю дзвоник повільно будить покараного школяра. Той забув парту, класну дошку, заданий для покарання урок. Йому снилися ігри десь у полі; але все марно. Дзвоник весь час дзвенить і безжалісно повертає його в світ людської несправедливості. Отак і сержант помалу звикався з утомленим своїм тілом, яке заважає йому і яке в тому холоді пробудження спершу відчує ниючий біль в суглобах, потім - вагу спорядження, а тоді - важкий біг атаки і смерть. Не так смерть, як оту липку кров, у якій ковзаєш долонями, щоб підвестися, і важку задуху, і крижаний холод навколо; не так саму смерть, як невигоди, що її супроводять. І, дивлячись на сержанта, я пригадував, як то мені було гірко прокидатись в пустелі, знову повертатись у світ спраги, пекучого сонця та піску, повертатись до життя - в цей важкий сон, якого не можеш змінити.

Але ось сержант підвівся і дивиться нам просто в очі.

- Уже пора?

 

Отут і розкривається людина. Тут вона й спростовує всі передбачення здорового глузду: сержант усміхався! Яку радість він відчував? Пам'ятаю, якось у Парижі я, Мермоз і ще кілька товаришів відзначали чийсь день народження і вже далеко за північ вийшли з бару, сердиті на себе за те, що так багато говорили,