Ростислав Феодосійович Самбук - Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук

Шугалій ляснув себе долонею по лобі.

— Одиниця з мінусом вам сьогодні, Миколо Костянтиновичу! Отак схибити… — Знав же, що Каленик приїхав велосипедом, що поставив машину біля хижі — після повідомлення Лопатинського мусив оглянути її. Але ж якось забув — певно, тому, що Калеників велосипед увесь час був на очах, і якось уже звикли до нього. Буває ж таке: необхідна річ лежить просто біля тебе, а ти шукаєш, згадуєш, куди міг покласти…

— Каленик? — запитав здивовано.

— Він, бандера клятий!

— Чому бандера?

— Та був з ними. В сорок п'ятому здався.

«Овва, — подумав Шугалій, — це справді цікаво».

— Що за шпиця? — нарешті втрутився в розмову Малиновський.

Шугалій розповів, у чому справа, й наказав лейтенантові:

— Зараз Каленик приїде до сільради. Затримай його, а я приміряю шпицю.

Справді, комірник не забарився.

— А ви швидко, — похвалив капітан.

— Так велосипедом…

— Але ж збиралися ще пообідати.

— Борщу попоїв. Не люблю, щоб мене чекали.

— Прошу вас, лейтенанте, у вас були якісь запитання до товариша Каленика. Я зараз повернусь.

Калеників велосипед стояв під сільрадівським ґанком. Шугалій витяг уламок шпиці, приклав. Сумніву бути не могло — саме з цього велосипеда.

Капітан повернувся до кімнати, де Малиновський розмовляв з Калеником. Лейтенант глянув на нього.

— У вас усе? — запитав Шугалій.

— Так…

— То відпускайте товариша Каленика, і до чайної.

Коли Каленик вийшов, Лопатинський мовив гостро:

— Але ж я точно знаю — шпиця від його велосипеда. Чому відпустили Каленика?

— Усьому свій час, — застережливо підвів руку Шугалій. — Вас прошу нікому ані слова, а ми з лейтенантом до райцентру. Вареники відміняються.

Повернувшись до Озерська, капітан негайно подзвонив до обласного управління держбезпеки. Доповів керівництву про обставини, які склалися.

Підполковник Ятко відповів, подумавши:

— План ваших дій, капітане, схвалюю. Завтра вранці зустрічайте Бурова. Він вам допоможе.

— Дякую, — зрадів Шугалій. Знав Бурова як розумного та ініціативного працівника і був задоволений рішенням підполковника.

Шугалій з Малиновським і Буровим приїхали до Вільхового в середині дня. На них уже чекали Лопатинський та голова сільради. Захопивши з собою двох понятих, рушили до хати Каленика.

Садиба обнесена високим парканом. Хвіртка голосно брязнула за Лопатинський, який зайшов останнім. Ліворуч, одразу біля воріт, господар вибудував із шлакоблоків досить великий сарай: двері до нього не були зачинені, і Шуга лій побачив повні, зав'язані мішки. Рвонувся й захрипів від злості великий кудлатий пес, ланцюг задзеленчав, і собака ледь не задихнувся, ставши на задні лапи.

Каленик вийшов з хати, загнав пса до будки.

— Що таке? — запитав тривожно. — Чого таке товариство?

Шугалій витяг велосипедну шпицю.

— Не пам'ятаєте, де загубили її?

Каленик гмикнув.

— Чом маю пам'ятати? Дороги в нас лісові, не наберешся цих шпиць…

— Тоді я сам вам нагадаю. Пам'ятаєте, коли з очеретів вилазили, об корча зачепилися?

Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Каленика.

— Велосипедом до очеретів? — запитав зовсім природним тоном. — Для чого?

— Ось і я питаю: для чого?

Каленик повагався трохи, нараз зневажлива посмішка торкнулася його вуст.

— Чому вважаєте, що моя шпиця? — вигукнув. — Вона мічена, чи що? А я скажу — з твого велосипеда! — тицьнув пальцем у Лопатинського.

— Маємо підстави твердити, що саме з вашого, — заперечив Шугалій. — Звичайно, остаточно це встановлять експерти, але особисто в мене сумніву нема. Ви витягнули з човна Завгороднього свій велосипед, перевернули човен, виштовхнули його на чисту воду, вилізли з очеретів і дісталися рибальської хижі.

— Брехня, — заперечив Каленик твердо. —

Тепер я згадав: справді, шпиця в мене зламалася, і я закинув її в очерети.

— В якому місці?

— Біля хижі. Ну, трохи далі, там, де очерети починаються.

— Але шпицю знайдено приблизно за кілометр від хижі…

— Якесь непорозуміння.

— Можливо. Але в зв'язку з цим ми вимушені оглянути ваш дім і садибу. Прошу ознайомитися з постановою прокурора.

— Шукайте, — криво усміхнувся Каленик, — усе одно нічого не знайдете.

Каленикова хата складалася з двох кімнат. В передній пошарпаний диван і круглий стіл. Етажерка й кілька стільців. На кухні — холодильник, але в сінях звичайний сільський гармидер: діжка із свіжопосоленими огірками, якесь шмаття на мотузку, у кутку просто на підлозі купа молодої картоплі. Шугалій підсів до етажерки, де стояло два десятки різних книжок — довідник бухгалтера, збірка а віршів, підручник з алгебри й кілька повістей… Тека з якимись паперами й альбом фотографій. Буров зайнявся паперами, а капітан почав гортати альбом.

Фотографії Каленика — дитячі і в зрілому віці. Він з дружиною під час весілля. Суворий вивчаючий погляд. Кілька любительських знімків: Каленик з великою щукою на березі озера, Каленик косить сіно, стоїть у гурті колгоспників біля комори. Каленик серед відпочиваючих у Криму. Стандартні фото не дуже високої якості. Шугалій перегорнув останню сторінку альбома й хотів уже відкласти, та побачив, що підкладку його пошкоджено: може, фабричний брак, а може, розрізано й акуратно підклеєно потім. Лезом ножа піддів підкладку, вона піддалася одразу, і капітан побачив у схованці фото. Пожовкле давнішнє фото двох чоловіків, які про щось невимушено розмовляли між собою.

На одному, високому й огрядному, німецький мундир без погонів і петлиць, другий низенький, коротконогий і лисий. Шугалій придивився уважніше: здається, він десь бачив лисого коротуна, але де? Фото тридцятирічної давнини, але риси обличчя на диво знайомі.

Шугалій заплющив очі, пригадуючи, і пригадав одразу. Так, сумніву бути не могло: з фотографії на нього дивився Бабинець, сам Федір Антонович Бабинець, озерський аптекар.

А хто другий?

Шугалій озирнувся: Каленик сидів у другій