Ростислав Феодосійович Самбук - Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук

class="book">Хлопець нахилився над багажником, Кузь ступив крок до нього, і Шугалій підвів застережливо руку, згадавши про молоток у його кишені.

— Назад, — наказав, — і дайте мені молоток!

Кузь відступив і кинув молоток на пісок. Малиновський підібрав його і став поруч, відрізавши Кузеві шлях до відступу. Цей маневр виявився своєчасним, бо Олекса випростався якось розгублено й простягнув руку вгору долонею, на якій лежала блешня.

Кузь метнувся вбік, однак Малиновський устиг схопити його за руку.

— Спокійно! — наказав.

— Ви не маєте права! — загорланив нараз Кузь у розпачі.

— Чого не маємо?

— Підкидати мені блешню!

— Ну, знаєте… — аж розгубився Малиновський. — Усе ж робиться при свідках!

Кузь тупо обвів поглядом присутніх. Махнув рукою.

— Ех!.. — мовив безнадійно.

— Товаришу Завгородній, — запитав Сухов, — це справді блешня вашого батька?

— Так.

— Чи можете довести?

— Отут, біля гачків, батько мітив свої блешні. — Подав блешню майорові. — Бачите, літера «А».

Шугалій підійшов, роздивився з цікавістю.

Нараз витягнув з багажника кілька блешень, розклав на носі човна разом із срібною. Підкликав Каленика, зупинився з ним за два кроки від човна. Попросив:

— Прошу вас вказати, де блешня Завгороднього.

Той трохи повагався.

— Ота, крайня зліва… Хоча ні, середня, прошу вас, точно — середня, з меншими гачками.

— Усе правильно, — сказав Шугалій і обернувся до Кузя. — То як вона попала до вас?

— Нічого не розумію… — похитав той головою. — Якась нісенітниця, я це чесно кажу й прошу мені вірити.

— Ми віримо лише фактам, а вони проти вас.

— Усе проти мене… Завжди все проти мене! — Кузь розпачливо схопився за голову.

— А хто погрожував Завгородньому? — не втримався Малиновський.

У Кузя опустилися руки й посіріло обличчя.

— Ось воно що! — збагнув нарешті. — І ви вважаєте?..

— Ми просто хочемо знати, звідки у вас блешня Завгороднього? — повторив Шугалій.

— Якби ж це було мені відомо!

— А кому ж?

— Думайте собі, що хочете. Не бачив я Завгороднього, і ця блешня біс його зна звідки…

— Тоді ми вимушені затримати вас. Для з'ясування обставин. А зараз складемо протокол про вилучення речових доказів.

Малиновський заходився писати протокол, а Шугалій, вловивши очікувальний погляд Лопатинського, кивнув йому.

Вони відійшли до рибальської хижі, і Степан Степанович витягнув з кишені уламок велосипедної шпиці.

— Оце знайшов поблизу очеретів, — пояснив. — За кілометр звідси. Там по них хтось добряче потовкся і велосипедним колесом потім об корча зачепився. Шпицю й виламав.

Шугалій роздивився її уважно. Видно, був дефект у металі, бо вирвало не з гнізда — якась частинка стержня мусила залишитися в ньому. Крім того, шпиця лежала в траві недавно, бо не встигла поіржавіти. Обережно загорнув її в газету, подумав трохи й попросив:

— Треба б до велосипедистів у селі придивитися. В кого шпиць не вистачає…

— Точно, — ствердив Лопатинський, — ми це зробимо.

— А слідів шин не лишилося?

— Вам якщо мед, то вже й ложкою, — пожартував Степан Степанович.

— Не завадило б. Чесно кажу, не завадило б, бо тупцюємо на місці. — Кажучи це, хитро примружився — не міг же сказати про Бабинця і про той зовсім новий поворот, якого, можливо, набрала справа Завгороднього. — Товчемося на місці, Степане Степановичу, і єдина надія на вашу допомогу.

— А Кузь? — спантеличено знизав плечима Лопатинський. — Блешню ж у нього знайшли! Хіба не доказ?

— Побічний, — зітхнув Шугалій. — А нам потрібні прямі й незаперечні.

— Скажете — побічний!..

— Нічого не вдієш, Степане Степановичу, блешня поки ні про що не говорить. Завтра Кузь пригадає: знайшов, мовляв, валялася на березі, а я поклав до багажника й забув… Ось вам і доказ!

— А шпиця?

— Також побічний. Але ж з допомогою побічних доказів здобуваються незаперечні.

— Хочете сказати?..

— Треба знайти велосипед, у якому бракує саме цієї шпиці.

— Ми з хлопцями подивимось.

— Якщо можна, швидше.

— Але ж, — Лопатинський наче вибачився, — роботи багато. У мене «газон» зараз…

— Як уже вийде, Степане Степановичу, ми й так вам дуже вдячні.

— Пусте…

Підійшов Каленик.

— Я ще потрібний? — запитав.

— Прошу вас із Степаном Степановичем під'їхати до сільради. Треба ще побалакати.

— То я витягну свого човна на берег, а потім на хвилю підскочу додому. Поки ви дійдете… Бо ще не обідав, зовсім закрутився.

Шугалій кивнув на знак згоди. Сам ще не обідав і, згадавши, як смачно готують у сільській чайній, запропонував Сухову й Малиновському:

— Підскочимо до чайної? Може, варениками нагодують…

— Ні, я до райцентру. Є ще одна невідкладна справа… — Сухов потиснув Шугалієві руку й попрямував до машини, на заднє сидіння якої вже посадили Кузя. Вмостився поруч з шофером, помахав рукою. — До вечора.

Лопатинський подивився вслід машині, мовив Шугалієві:

— То вареників хочете? Тітка Орися зробить, із сільради подзвонимо, у нас тітка Орися — золото. Ви йдіть, а я ще до майстерні, попереджу там. — Він підняв з трави велосипед, покрутив заднє колесо, пробуючи шину. — Підкачати треба, — пробурмотів. — Я вас наздожену.

Шугалій з Малиновським рушили до сільради. Вони вже подолали добру половину шляху — сільрада була далеченько, на протилежному боці села, — коли Степан Степанович наздогнав їх. Був збуджений, очі блищали, й краплі поту стікали по скронях. Шугалій відступив із стежки, і Лопатинський зіскочив з велосипеда.

— Каленик… — мовив, важко дихаючи. — В його велосипеді нема шпиці. Він там машину біля хижі лишив, дивлюся, нема шпиці в передньому колесі. Зламана, й кінчик з гнізда