Джорджо Щербаненко - Шість днів на роздуми, Джорджо Щербаненко

Через десять хвилин обидва сиділи в таксі. Мчали до Меррей Ферт, де містився маєток Вілкінсів, в якому мешкала Марта Сомерсет. Попереднього разу вони теж приїздили туди вночі, але принаймні веліли попередити. Метчі непокоївся все більше.

— Але ж у маєтку Вілкінсів собаки! — обізвався він нарешті.

— Так, але вони бігають по парку, — пояснив Джеллін. — Навряд щоб їх коли-небудь можна було зустріти біля чорного ходу для челяді. А ми спробуємо пройти саме цим шляхом.

Вони опинилися біля входу для челяді в дім Вілкінсів тоді, коли вже заповідався дощовий, туманний день. Небо було ще темне, і тільки місяць на сході вістував світанок. Стояв страшенний холод. Увесь будинок сковувала глибока тиша.

Метчі своїми диво-ключами легко й непомітно відімкнув хвіртку і/двері для служби, але коли вони опинилися вже всередині, просуваючись невпевнено в сутінках, він спитав:

— А як нам тепер знайти кімнату пані Сомерсет?

Відповідь Джелліна виявилася зайвою. Несподівано відчинилися якісь двері, і їх осяяв яскравий сніп світла.

— Руки вгору! — наказав чийсь голос, і водночас у відчинених дверях показався чоловік у халаті, з револьвером у руках.

— Ми з поліції,— сказав Метчі, не піднімаючи рук, — ось наші документи. — І він сягнув до кишені піджака, щоб дістати посвідчення.

— Не руш, бо стрілятиму! — остеріг його чоловік. — Зараз ми з'ясуємо, чи ви з поліції справді.

Він оглянув кишені Метчі й Джелліна, які стояли вже з піднятими руками. Знайшов документи і розглянув їх уважно, потім здивовано глянув, усе ще не опускаючи зброї, на гостей.

— Руки можете опустити, — промовив він нарешті. — Знайшли час і спосіб входити до чийогось дому! Вламалися, як злодії. Чого, власне, вам треба?

Тут уже втрутився Джеллін, спокійним тоном пояснюючи церберові в халаті причину їхнього візиту, не забувши перепросити за вторгнення. Чоловік тільки лупав очима і нарешті гукнув:

— То ви прийшли сюди арештувати пані Сомерсет?! Я не можу провести вас до неї, не попередивши Вілкінсів!

Метчі, підбадьорений тим, що чоловік одвів револьвер, знову прибрав офіційного вигляду і без усяких церемоній заявив:

— Нікого ви не попередите. Ведіть нас до пані Сомерсет, теж не сповіщаючи її про це. Ходімо!

Владний тон Метчі подіяв, і чоловік, садівник Вілкінсів, повів їх до покоїв пані Сомерсет. Він залишив їх у віталеньці, звідки двері вели просто до спальні письменниці.

— Зачекайте тут, але пам'ятайте: усе це ви робите на власну відповідальність, — сказав він.

— Заспокойтеся! — відповів Метчі суворо. Як він ненавидів цього чоловіка: погрожувати йому револьвером!

Джеллін постукав у двері спальні. У відповідь одразу ж почувся переляканий жіночий голос:

— Хто там?

— Поліція, — відповів Джеллін, проте дверей не відчиняв. — Я Джеллін. Я вже колись турбував вас за інших обставин. Сподіваюся, ви вибачите мені й тепер.

Після паузи той самий жіночий голос озвався знову:

— Поліція? Зачекайте, зараз одягнуся.

Нарешті на порозі постала Марта Сомерсет. Вираз на її обличчі був той самий, що й минулого разу, величний і неприступний, ба навіть, якщо це взагалі можливо, ще ворожіший.

— Мені здається, що ви виходите за рамки, — сказала вона. — Я не бачу ніякого виправдання цьому нічному візиту. — її великі зелені очі дивилися холодно.

— Я знаю, що здамся вам диваком і причепою, але пан Філіп Вейтон о третій ранку зник з дому і…

— І ви вирішили шукати його в мене? Хіба мало я вже натерпілася з його милості,— урвала його Марта Сомерсет.

— Ми шукаємо його по всьому Бостону, — пояснював Джеллін. — Ось чому мені довелося завітати до вас.

Марта не відповідала. Лише через якийсь час, бачачи, що Джеллін не ставить ніяких питань, зауважила: — Ну і…

— Знаю, що це неґречно, але я вважаю це за свій обов'язок, пані. Ви дозволите мені оглянути вашу спальню?

Жінка почервоніла.

— Обов'язок, — шепнула вона зневажливо, але рушила слухняно до дверей спальні й відчинила їх настіж. — Заходьте. Проте попереджаю: ще сьогодні я подам скаргу на такі екстраординарні методи. Ну, заходьте ж!

Відповісти їй щось у Джелліна не стало духу. Разом з Метчї він гайнув до кімнати. Нічого незвичного він там не помітив. Підійшовши до вікна, побачив, що воно зачинене як зокола, так і зсередини. Ліжко, за останнім криком моди, було високе, на тоненьких металевих ніжках і скидалося на постіль прабаби. Він одчинив шафу, велику, майже на всю стіну, але не знайшов тям нічого, крім безлічі чепурних платтів на вішалках. Усе було в зразковому порядку.

— Даруйте мені,— сказав смиренно Джеллін, коли скінчив огляд, цій статуї враженої гідності, якою стала панна Сомерсет. — А о котрій ви лягли спати?

Показуючи всім тоном, як зловживають її терплячістю, Марта Сомерсет відповіла:

— Точно не знаю. Десь одразу після півночі. Як дограли з Вілкінсами партію в бридж.

Граючись трубкою телефону, цей маленький білий апарат правив воднораз і за підставку для нічника, Джеллін спитав:

— А Вейтон не приходив потім до вас?

— Що? До мене? Потім? У таку пору я не приймаю нікого, тим паче в домі, де я гість.

Якийсь час Джеллін ще позаглядав туди-сюди, нарешті, ніби засоромлений вийшов зі спальні і звернувся до пані Сомерсет:

— Я справді дуже шкодую. Пробачте мені. Скаржитися ваше повне право. Не будьте тільки в претензії до сержанта Метчі, бо він супроводжував мене за моїм наказом і за цей прикрий інцидент відповідальний лише я. До побачення.

Він уклонився й рушив до дверей, але Марта Сомерсет зупинила його.

— Пане Джеллін. — Вираз її обличчя зовсім змінився. Вона була ввічлива й сердечна. — Мені не хочеться роздувати, але бачте, дуже вже прикра для мене ця історія… Таке відчуття, що за мною стежать, шпигують, ніби