Роберт Майкл Баллантайн - Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн

високо вгору, і перед нами виринула здорова тупоноса голова кашалота. Вона була така велика, що в її пащі цілком би вмістився наш човен разом із нами! Страховисько поволі поринуло в море, наче корабель, який іде на дно, і ляснуло хвостом так гучно, що, здалося, ревнула гармата.

Бачили ми й силу-силенну летючої риби, хоч не спіймали жодної; ми помітили, що вона вистрибує лише тоді, коли за нею женеться її смертельний ворог дельфін. Проте з усієї риби видалася нам найдивнішою та, яку ми знаходили в калюжах після зливи; на вигляд вона була звичайнісінька та й дуже мала, але нас дивувало, що вона падала разом з дощем! Інакше ми не могли пояснити її появу, бо перед зливою ті калюжі були зовсім сухі й приплив їх не досягав ніколи. Джек, одначе, виставив своє пояснення, яке здалося мені дуже ймовірним. Ми часто бачили на морі смерчі. Смерч — це водяний стовп, що здіймається над морем, наче загострена колона. Високо вгорі його стрічає довгий язик, що спускається з хмар; з'єднавшися, вони стають схожі на пісковий годинник. По тому смерч лине за вітром, часом поволі, часом мов несамовитий, іноді здіймається до хмар і, вибухнувши, спадає зливою додолу. Падає він і над морем, і над суходолом, часом заподіявши чималої шкоди; але найчастіше він помалу лине в далечінь. Так от, Джек гадав, що малу рибу піднімає смерч, а потім вона падає з дощем.

Ми не були певні, чи так воно виходило насправді, але вважали це за ймовірне.

Під час наших морських прогулянок ми часто ловили вугрів, і вони дуже припали нам до смаку. Також ловили черепах, що водилися між скелями, і варили з них у казанку смачну юшку. Крім того, ми виявили силу креветок і раків, отож у нас не було підстав скаржитися на те, що харч наш одноманітний. І щотижня ми робили цікаві відкриття, чи то на суходолі, чи на морі.

РОЗДІЛ XVII

Велетенська хвиля і її наслідки. — Човен зникає і знаходиться. — Пітера спіткало страшне лихо. — Запас харчів на подорож човном. — Ми відвідуємо Пінгвінячий острів і не тямимося з дива. — Опис пінгвінів

Одного дня, невдовзі по тому, як наш човен був зовсім обладнаний, ми сиділи біля Водограйної скелі й балакали про виправу до Пінгвінячого острова, що її ми збиралися здійснити наступного дня.

— Для такого бовдура, як я, — сказав Пітер, — може б, годилося сидіти дома й залишити пінгвінів у спокої, але вам з вашими філософськими нахилами аж ніяк не личить перебувати в темряві й не знати звичаїв тих птахів; отож що швидше ми вирушимо, то краще.

— Щира правда, — мовив я. — Мені дуже кортить роздивитися їх зблизька.

— А мені здається, — озвався Джек, — що тобі, Пітере, краще залишитись удома, аби глядіти кота, бо я певен, що коли тебе не буде, його заскочать мстиві свині. Вони ж бо страх які сердиті за те, що ти вбив їхню прабабу.

— Залишитися вдома! — вигукнув Пітер. — Та ти, мій любчику, неодмінно заблудишся або човна перекинеш, якщо я тебе не догляну.

— І справді, — мовив поважно Джек, — мені не спало таке на думку; тебе таки треба взяти. Човнові потрібен баласт, а кожне твоє слово, Пітере, має таку вагу, що коли ти з нами поїдеш, ми обійдемося без каміння.

Під час тієї розмови сталася дивна річ, яка видасться читачам такою незвичайною, що я розповім про неї докладно.

Отож, балакаючи, ми помітили над морським видноколом темну смугу, що скидалася на низьку хмару або затуманений берег. День був погожий; хоч небо захмарилося й подував легенький вітрець, море хвилювалося не дужче, ніж завжди, і бурун здіймався анітрохи не вище. Правда, останнім часом погода стояла непевна, у хмарах гриміло, тож ми спочатку подумали, що находить туча. Та поступово та смуга наблизилась, але не знялася вгору, як грозова хмара. Вона присунулася ще ближче, і ми побачили, що вона рухається до острова, але доки смуга сягнула острівців у морі, ми не чули жодного звуку. Коли ж вона минула ті острівці, ми неабияк стривожилися, спостерігши, що їх оточила хмара білої піни, яка бурхнула високо вгору; водночас до нас долинув гучний рев. З того ми виснували, що насувається велетенська хвиля, але яка вона висока, ми збагнули тільки тоді, коли побачили її зблизька. Скоро хвиля та дійшла до рифу, ми жахнулися, скочили на ноги і чимдуж подерлися на самісінький вершечок скелі, пойняті невимовним страхом.

Я вже згадував, що проти Водограйної скелі риф був дуже близько від берега, а перед нашим куренем він виставав далеко в море. Отож хвиля сягнула підніжжя скелі трохи пізніше. Коли вона бурхнула на риф, ми вперше усвідомили, яка та хвиля страшна. Розлягся гуркіт, що видався мені гучнішим за грім, і весь риф опинився під водою. Гуркіт той тривав кілька секунд, поки хвиля котилася до нашої скелі. Забачивши її верх, ми зрозуміли, яка небезпека нам загрожує, і кинулися навтьоки, але спізнилися. Велетенський вал ударився об скелю так, що, здавалося, вона розтрощилася, і потоки води випорснули, аж запищали, крізь вузькі підземні отвори. Враження було таке, що земля вибухла під натиском водяних струменів. Оглушені й знетямлені, мокрі й осліплені, ми кілька хвилин не знали, куди тікати, де ховатися. Зрештою ми видряпалися на таке місце, куди не сягали водограї. Але яке сумне видовище відкрилося перед нашими очима! Велетенська хвиля не тільки перестрибнула через риф, але посунула далі лагуною, бурхнула на піщаний берег, геть його затопила й шугнула в ліс, валяючи на своєму шляху молоді дерева й кущі.

Побачивши те, Джек сказав, що наш курінь, мабуть, змило, а човна, який лежав на березі, розбило в друзки. У нас болісно стислося серце, і ми чимдуж подалися лісом додому. Та, підбігши до куреня, ми полегшено зітхнули. Хвиля не залила його, бо, очевидячки, втратила свою силу; але вхід був майже закиданий вирваними з корінням кущами й купою водорослин. Переконавшися, що курінь цілий, ми поспішили до того місця, де залишили