Марина та Сергій Дяченко - Варан

стояла! Варан старанно накручував пружину; повернувшись, батько не став підніматись на гвинтову – прислав Тоську з наказом негайно йти додому.

Варан припустив, що діло не таке безхмарне, як йому перше гадалось, і мав рацію.

Батько зустрів його ляпасом – та ще й таким, що Варан відлетів до стіни. Швидко піймав рівновагу; не усвідомлюючи того, що сталось, став у бойову стійку. Коли зрозумів – було запізно: стояв, наструнчившись, низько нахиливши голову, притиснувши лікті до боків – одне слово, цілком готовий битися з рідним батьком.

Тоська, яка все бачила, заверещала. Батько випровадив її за двері, намагаючись при цьому не повертатися до сина спиною; ця деталь остудила Варана краще, ніж будь-яка прочуханка. Він випростався. Потер вухо, що пекло від удару.

– Дурень, – сказав батько так тужливо, що Варан збентежився неабияк. – Один син – і такий… виродок.

Плечі в батька опустилися, руки повисли вдовж тіла, Варан зрозумів, що бити його більше не будуть, але що від цього – не легше.

Батько тяжко всівся на нову дерев’яну лавку. Рукавом витер випари з камінного столу:

– Ти ж знав, яке гівно цей Карпо. На тобі ж стільки всього висить тепер…

– Та як він доведе? – сказав Варан.

– А не треба йому доводити! – батько підвів на нього запалені злі очі. – Він просто так нас зі світу зведе… Зять у нього давно важить у гвинтарі… А, ти не знав. Ти нічого не знаєш, окрім своєї горні-напівкровки…

Варан стиснув зуби. Батько піднявся, пройшовся по хаті, намагаючись вирівняти тонкий шар солі на підлозі, який рівняй – не рівняй, а все одно зіб’ється грудками. Підкинув сире поліно в пічку; вугілля засичало, наповнюючи кімнату парою.

– От що, – сказав батько через силу. – Матері поки що не скажемо… Залишатися тобі не можна. Поки що… Гаразд, візьму я його зятя за помічника… А він від тебе відчепиться. Тобі забратись треба геть із очей його… на Маленьку. Дам листа до тітки… Там люди потрібні. Як не в копальні, то на рибу. А ти, хоч і бовдур, а роботящий…

– Я не бовдур, – ображено сказав Варан.

– Хіба? – батько підійшов упритул, спробував узяти Варана за барки, але волога шкіра ситухи не давалась, вислизала з пальців. – А хто вляпується в усе лайно, що тільки може знайти?! Скільки разів тебе мати поховала – знаєш?

– Я не поїду на Маленьку, – сказав Варан. – Чого це, в Шуу, я маю…

І затнувся. Батько роздивлявся його довго й уважно; кінець кінцем відійшов. Знову сів на лавку.

Замовкли.

Вогонь усе-таки впорався з сирим поліном, зробив його частиною себе, і в хаті посвітлішало.

– Добре, – сказав Варан. – Я поїду. Макій повезе пошту…

Батько підняв голову:

– Дам тобі човен. На Маленькій човен знадобиться… Макія чекати не можна. Сьогодні, зараз, поки не стемніло, бери собі в торбину пожерти – і, помагай Імператор…

– Зажди, – сказав Варан. – Зажди… Що, море загорілось? А що ж мати… дівчиська… А як…

І завмер з розкритим ротом, неначе тепер усвідомив до кінця: усе, що відбувається, – не жарт.

– Накалякай записку, – сказав батько, дивлячись убік. – Завтра з вантажем підніматимуся – передам.

Розділ п'ятий

Човен був новий, із доброго дерева, просмолений, зі своїм водозбірником. На носі бовталася в рамці металева рибка, гострою мордою вказувала, куди пливти.

Про всяк випадок батько сунув Варану карту – дешеву, грубо прошкрябану на тьмяній мушлі, єдину карту, що знайшлась у домі: ось Кругле Ікло, ось Маленька, ось силует металевої риби – щоб зорієнтуватись. А навколо – приблизні обриси віддалених островів, що їх ретельно вимальовувати немає смислу: у міжсезоння тільки поштар Макій туди ходить…

Мати прибігла на берег, багато й безглуздо плакала, обіймала, слабко намагалась утримати. Варан відплив із важким серцем. З моря, слава Імператору, ішов туман, і човну було куди сховатися. А то якби довелось Варану побачити на пірсі старосту Карпа – може, і звікував би своє життя у В’язничній Кишці, за кривавий злочин на очах усього селища…

Човен пірнув у туман, і стало добре. Наче летиш у хмарах, і скоро просвіток, скоро синє небо, от-от визирне сонце…

Варан повеслував з півгодини, а потім поклав весла на кормі. Розстелив просмолену тканину, наладнав водозбірник. Умостився зручніше в гнізді зі згорнутої рибальської сітки. Закинув голову до неба, даючи дощу остудити гаряче лице.

Він ні про що не шкодував і сам здивувався своїй байдужості. Світ, що в ньому він жив, – проклятий гвинт, коло якого крутишся вночі й удень, короткі зустрічі з Нілою на очах усієї верхньої пристані, батько й мати, дім, дівчата, селище, робітники, староста Карпо – весь цей звичний ланцюг розпався за півгодини, і Варанові не було прикро. Навпаки – він враз зрозумів, що вільний. Від усіх. Взагалі. Назавжди… або принаймні до наступного сезону.

Рибу можна їсти сирою.

Водозбірник не дасть йому вмерти від спраги.

Навіщо йому Маленька? Ряд страхітливих пічок на березі, дим і кіптява, і хмари завжди темніші, ніж над Круглим Іклом. Рудокопи, що місяцями не виходять із-під землі. Рибалки з незворушними обличчями, що звично розмовляють самі з собою. Скрипіт і гуркіт, іскри… І можливо, хтось, хто добре знає Нілу. Подруги… Батько…

Варан лежав, закинувши ногу на ногу. Він так звик вічно метушитись, найменшу хвильку витрачати для ще одного закруту навколо клятої пружини, тягати мішки й оберемки, наближати й наближати кожен новий підйом, як щось важливе, головне в житті… І щоразу, спускаючись-падаючи вниз і слухаючи все сильніший посвист вітру довкруж кошика, обіцяти собі, що вже наступного разу в них усе буде інакше. По-старому…

Він так звик крутитися, мов плотогон у колесі, аж хвилина спокою, самотності й тиші здалась нежданим подарунком.

Він витягнув карту. Коли вірити приблизним відстаням, до Маленької ще три чверті шляху… Квапитись нема куди. Правда, надвечір похолоднішає, але все ж не так різко, як нагорі. А до вічної вільгості він звик.

А якщо взяти лівіше й спробувати дістатися, наприклад, до Сивого Крила?

Варану забило віддих. Сиве Крило – це вже чужа земля. Там ніхто його не чекає, і це на краще. Він може розповісти про себе яку-небудь небилицю… Стати зовсім іншою людиною. Придумати собі ім’я… А потім податися далі, до Нічного Архіпелагу…

Тоді все-таки доведеться заїхати на Маленьку й лишити в тітки прощального листа. Бо коли Ніла може за день утішитися, то мати – зовсім інша річ, нехай знає, що Варан не втопився і його не з’їли…

Дуже низький, ледь вловний звук розлігся