Марина та Сергій Дяченко - Варан

а потім уже втягнули кошик. Варан сидів на причальній дошці, як і до того не розплющуючи очей.

– Що? Припікає?

– Якби піддонцеві ніч…

– Годі іржати. Гвинт уночі оберти скидає від холоду.

– Гей, сліпко! Як на берег підемо?

– Не займай його… Краще за руку візьми та й проведи…

– Ач, які ніжності…

– Аякже. Хлопець, можна сказати, мало Шуу душу не віддав… Я як подивився, де він завис – ну, думаю, гаплик гвинту, гаплик нашій водичці…

– Дивись! А дівка…

– А ти що, не укмітив, кого вона виглядає?

– Дочекалась…

– Перелякалась.

– Аякже…

Варана, що замружив очі, вели попід руки обабіч. Три людини на дошці! Йому страшно було навіть уявити, як ступають причальники – по самому краю, не інакше… Один перед одним вихваляються.

– Гей, дівко! – крикнув старший. – Свято тепер тобі, товаришок твій не запався в піддоння, як перше намірявся… Та ти ревеш, чи що?!

Варан трішки підвів повіки – і враз опустив. Перед заплющеними очима попливли червоні плями.

Потім він відчув запах. Пахло Нілою.

А потім його обійняли за шию і ткнулись у лице чимось гладеньким і мокрим:

– Ти… Нащо?! Не літай більше на гвинті, не літай…

І дівочі сльози покотились по Варанових щоках.

* * *

– Я думала… не знала, що собі й думати. Чому ти не піднімався? Весь тиждень…

– Поговорила б із батьком…

– Ага! Я твоєму батькові боюсь на очі навертатись. Дивилася на нього з печери, через щілинку…

Вони сиділи в якійсь коморі, де на підлозі хрускали залишки сушнику, а в кутку стояли бочки зі смолою й відгонили терпким запахом. Зворушені, причальники дозволили Варану не допомагати в навантаженні.

– …Кожного дня. Як вирвуся… така нудьга! Сидиш під каменем цілісінький день… Вони нічого не роблять, тільки балакають. Іноді книжки читають уголос, але й книжки якісь дурні. Убираються годину й чепуряться годину, а тоді сходяться… Поїдять, поп’ють, потеревенять – і знову розходяться по домівках… І все навчають мене, навчають – горні те, горні се, а ти це, яка ж бо ти горні…

– А чого хлипаєш?

– Пробач… Я стільки всього… а коли ти перекинувся… Імператор свідок, я би за тобою – сторч головою, навздогін.

Варан дивився на неї і не впізнавав. Ніла була якась нова; видно, їй і справді несолодко наверху, інакше звідки ця гарячкова ніжність, та ще й страх в очах – вираз, що його перше не було ніколи… У сезон Ніла одна могла на семинога вийти з маленьким ножичком, і зубоскалила б, і жартувала. У сезон Ніла ніколи б не призналася в рішучості стрибнути за Вараном у безодню – сторч головою…

А може, у сезон Ніла не боялась його втратити?

– У нас багаття було, – сказав Варан.

– Правда? – Ніла уп’ялась у нього з жахом і надією.

– Чого ти?

– Нічого, – вона швидко відвела очі. – Значить, на Маленькій скоро буде…

– Ти справді щодня сюди ходиш?

Вона поглянула тривожно. Зрозуміла, що бовкнула зайве.

– А я думав, ти з цим, – сказав Варан мстиво. – Який намисто…

Ніла поправила комір сукні, і Варан побачив, що намиста сьогодні нема.

– Чого ж так? – спитав він із самому незрозумілою жорстокістю. – Посварились?

Ніла просто дивилась на нього. Він опустив очі:

– Гаразд… Пробач.

– Він сказав, що він твій друг, – раптом зізналась Ніла.

– Хто?

– Подорожник…

Варан примружився:

– Як?!

– Я ніколи раніше не розмовляла з магами, – ледве чутно пробелькотала Ніла. – Я думала… Ну, вони живуть під землею… Або ніколи не спускаються з веж… У них хвости… І таке інше… Мені так погано тут було, Варане, а ти не приходив… Я вже думала, може, ти змовився і з кимось весілля справиш… Під багаттям…

– Дурненька, – ніжно сказав Варан. І певне, уперше за всю історію їхнього знайомства відчув, яка вона маленька, дурненька і вразлива.

Ніла труснула головою:

– А як мені знати? Я ж тут сиджу… Звідси донизу – ніяк… Тільки на криламі… Або… так. Назавжди.

Щось у її очах не сподобалось Варану, навіть налякало. Ніла вдруге за десять хвилин казала про самогубство.

– Ти подумала, що я готуюсь до весілля… і тому не піднімаюсь?

– А що я мала думати?

– Ну, – серйозно сказав Варан, – ти могла б подумати, що я готую яму під нову пружину… Щоб частіше нагору літати. Щодня… А іноді – по два рази…

– Я дурепа, – пошепки сказала Ніла. – Я така…

– Зовсім ні, – сказав Варан із легким серцем. – Переживемо міжсезоння, потім сезон… І одружимося. Навіщо себе лаяти?

Причальник, що зазирнув у комору в пошуках зниклого Варана, застав зворушливу, але цілком чисту картину: дівчина ридала, очевидячки, від щастя, парубок мудро, щоб не сказати поблажливо, намагався її втішити:

– Ну, ну… Води тобі не шкода? Марно витікає, а я потім носися з бурдюками… Гей, ну припини, що ж сталось?…

– Щастить, – щиро сказав причальник Горюха, людина незлобива й нещасна в сімейному житті. – Ну, давай, там тебе навантажили з приязні, так що кошик ледве не відривається…

Варан вийшов до причалу, прикривши очі долонею, дивлячись крізь крихітні щілинки між пальцями. Ніла, тямлячи про досвід прохідки по дошках, зосталась на камені.

Уже ступивши на причал, Варан раптом обернувся:

– А Подорожник… чого він од тебе хоче?

– Нічого, – Ніла знітилась. – Ми з ним іноді розмовляємо… Просто з нудьги.

Варану здалось, що вона мало не спитала: «Можна?» В останню мить прикусила язичок.

– Ну, Імператор помагай, – суворо сказав Варан і попростував до гвинта.

Він не бачив Нілу, але дуже надіявся, що вона не дивиться йому вслід винувато й благально.

* * *

Якось увечері, коли світла в селищі було – тільки тьмяні плями вікон, Варан підстеріг старосту Карпа, який повертався з шинку. Стрибнув із темряви, повалив на каміння й декілька разів занурив кумполом у стічний рівчак.

Додому повернувся задоволений. Батькові сказав, що задержався коло гвинта, і це було майже правдою – відтоді, як майстри з Маленької поставили другу пружину, робота на гвинтовій площадці «крутилась» ледве чи не цілодобово.

На ранок староста справив дізнання і, звісно, не помилився з першим підозрюваним. Варан дивився йому в очі легко й весело, розводив руками: хай мене Шуу відригне, коли брешу. Не розумію, про що ви, старосто. Як побито?! І скільки ж їх було? Шестеро? Десятеро? Ах, один… Сумно, але до чого ж тут я?!

Він недооцінив мстивість старости. Не в змозі нічого довести, той, однак, не збирався подарувати цієї кривди.

Батько, якого Карпо прикликав до себе побесідувати, не повертався півдня – це при тому, що робота