Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

— Це складна й небезпечна форма грипу. Вірус, як повідомляє преса, дуже стійкий, вчені назвали його «гонконг» — за місцем першого спалаху хвороби. Хвиля епідемії захопила майже всю Азію, перекинулась на Ближній Схід, і ось грип уже добирається до нас. У Києві — ви, мабуть, чули по радіо — вжито рішучих заходів. Закрито кінотеатри («У-у-у!» — вигук розчарування в класі), не працює ряд установ і за кладів («О-о-о!» — шумок захоплення). Але є вже хворі — і' хворі з тяжкими ускладненнями. Тому запропоновано: всім виходити на вулицю у марлевих пов’язках. Це раз. А друге — вирішено тимчасово припинити заняття в шко...

Вона ще не вимовила до кінця оте очікуване слово «в Школі», як гупнули ноги в підлогу, гупнули одночасно за всіма хлоп’ячими партами. Бен — попереду інших — зірвався з місця й стрибнув до дверей.

— Віва ля грип! — вигукнув він і тріумфуюче підняв кулаки. — Братва, по домах!

За ним потупцювали інші, стовпились коло дверей.

— Стійте! Ви куди? Назад! — загукала їм у спини Ізольда Марківна. — Ви що, з прив’язку зірвались? Ганьба! А ще піонери!.. Так, ми відпускаємо вас. Але спершу сядьте і запишіть завдання додому на цілий тиждень. Чуєте? З усіх предметів!

П’ятикласники, що так бурхливо зраділи, враз похнюпились, невдоволено загули й розбрелись по місцях. Ізольда Марківна почала диктувати їм завдання з математики, ботаніки, географії, з української та російської мов. Диктувала співучим голосом, неначе повідомляла щось найприємніше. Посипались розділи, сторінки, параграфи, номери задач і вправ.

— Оце епідемія! — забурчав Бен, ліплячи цифру за цифрою у свій щоденник. — Грип ще можна пережити, а від цих параграфів таки точно вмреш.

— Якраз! — лупнула на нього Ізольда Марківна з-під закручених вій. — Хто-хто, а ти, Бен, по-моєму, не вмреш від перетрудження... Отож не бурчи, а записуй.

Через десять хвилин учні вилітали з дверей школи, як булочки з автомата. Вилітали один за одним, стрибали в густий вологий туман і, закутані сірою мрякою, розбігалися непроглядними вулицями. Женя подалася навпростець, попід Лук’янівським ринком; мокра земля роз’їжджалася під ногами, і їй доводилось пригинатися, щоб не впасти, не зачепитись за дріт, не спіткнутися на трамвайній колії. Хтозна, звідки брався туман. Йому не було кінця-краю. Він стелився над самою землею, перевалював через паркани, тугими струменями цідився у щілини між дошками, пролазив і низом попід загорожами. Чулось, як натужно ревуть мотори на трасі (і їм не вистачало кисню), як хтось бухикає у напівтемряві, перемішаній з димом і брудним дощем. А Жені здавалося, що вона бачить, як пливуть у тумані віруси грипу: вони пливуть, наче гадючки, звиваються і перекручуються у повітрі. А найогидніші «гонконги» в’ються у неї над головою, пікірують вниз, щоб попасти їй в ніс або в рот... Женя затулилась рукою і чимдуж припустила додому.

Коли вона, мокра й пропахла димом, ступила в передню, то почула: хтось цюкає на машинці — там, у першій кімнаті. Серце у неї стислось: «Мама! Раніше прибігла з роботи! А що як... грип у неї... захворіла...»

Навшпиньках ввійшла в кімнату. Сидить... її рідна Цибулька. Тихенько підкралась ззаду й обняла матір за шию, помуркотіла, притулилась до неї, до її пахучих, гарно розчесаних кіс. Галина Степанівна повернула до Жені щасливе усміхнене лице, а потім здвигнула плечем:

— Ох, які в тебе холодні руки!.. Сиро надворі?

— Сиро. І страх погано.

Женя сказала, що їх відпустили на тиждень додому і що вона хоч начитається: лежить у неї аж дві книги про війну — «Брестська фортеця» та «Битва за Київ», батько, приніс із бібліотеки.

— А що ти робитимеш, мамцю?

— Ось передруковую. Велика передача буде на радіо,

цікава — про Вишгород, про Ново-Петрівці, де наші війська штурмували Дніпро...

— Це коли? В ту війну, з фашистами?

— Атож. Саме тоді Київ од німців звільнили.

— Гм, як однаково в нас! — щиро здивувалася Женя. — І в мене книга про Київ, про наших бійців. Ну добре, не буду тобі заважати. Працюй, мамо, працюй.

Женя роздяглась і сіла на канапі. Проте не розгорнула книгу, а з тихою, затаєною радістю дивилась на матір. Галина Степанівна сиділа перед вікном за круглим невисоким столиком. Видно було її темні розпущені коси, що спадали на плечі. М’яко окреслювався худенький лагідний стан, до якого Женя любила пригортатися. А ще видно було, як поралися коло машинки її руки — швидкі, акуратні, щирі до всякої роботи.

Схиливши набік голову, мати позаглядала в темне нутро свого «Ундервуда», заправила нову стрічку, заклала аркуш чистого паперу з копіркою і для проби поклацала — все гаразд. І тоді, відкинувшись трохи назад, застрочила на машинці з такою швидкістю, що дочка не встигала слідкувати за її пальцями, які перебігали по клавішах, відганяли назад каретку і знов вибивали на клавішах хапливу тріскучу чергу. За цим тріском Женя ніяк не могла зловити й второпати, звідки докочується дзеленкання — чи то з вулиці, з другого поверху, чи з їхнього коридорчика.

— Мам, до нас, здається, хтось дзвонить, — торкнула вона Галину Степанівну за плече.

— A-а, це може бути автор, — сказала мати й випурхнула в прихожу.

Авторами вона називала журналістів з радіо й газет, пенсіонерів, професора Гай-Бичковського, одне слово всіх, хто приносив рукописи й просив її передрукувати. Очевидно, один з таких авторів і подзвонив зараз.

Галина Степанівна відчинила двері, привіталася й мовила: «Заходьте, роздягайтесь». І поки гість вішав пальто й бубонів щось веселе (по голосу Женя зрозуміла: дядечко), мати вскочила в кімнату й шепнула дочці: «Прибери тут трошки. Це письменник Рибалко. Нову повість приніс».

Рибалко — ось тобі й на! Женя стала посеред кімнати як укопана. Очі в неї округлились, вуха витяглись ніби ще більше, а спортивний чубчик піднявся колючими голками. І було чого здивуватися! Ще в третьому класі вона прочитала веселу книгу — про знаменитих тореадорів із Васюківки,