Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

що билися з коровою Контрибуцією. Скільки днів читала, стільки днів і пищала од сміху, качалася на канапі. Бо таки смішна книга! А тепер — сам Рибалко, живий письменник нагрянув до них у дім. Тут не до прибирання!

Дівчина гупнула на стілець і принишкла в кутку.

Зайшов у кімнату дядечко — високий, трохи схожий на Тарапуньку, тільки без вусів і молодший. Лице в нього було хитре-хитре, а очі жваві й насмішкуваті. Він вручив матері товсту папку і сказав (ніби всерйоз і ніби вжарт):

— Передрукуйте — і негайно! Це потрясаюча річ, весь світ заждався її.

Потім оглянувся, побачив у кутку Женю. І враз його обличчя набрало комічно серйозного виразу. Довгим гоструватим носом він описав у повітрі знак запитання.

— Ага! — чомусь зраділо вигукнув. — Це ти, босяк! Ану скажи, хуліганиш у школі?

Женя звикла, що її в шароварах і баєвій сорочці (та ще й з короткою стрижкою) вважають за хлопця, але щоб так безцеремонно... Словом, вона пригнулась, вклякла в кутку, і їй аж жарко стало.

— А двояки тягаєш? — наступав балакучий гість.

Мати посміхалася. Її розвеселило те, що письменник так помилився — прийняв Женю за хлопця та ще й по-теперішньому розбещеного. Щоб не зіпсувати гри, вона тільки зауважила:

— Ні, Женя не тягає двійок. Вчиться на круглі «п’ятірки».

— Ти диви! Не ждав! Не ждав! — голосно проказав Рибалко, і незрозуміло було, чи він зрадів, чи розчарувався з такої новини.

Постояв, лукаво розглядаючи Женю, і знов — у тому ж швидкому й несподіваному темпі — спитав:

— А «Кукурудзо» читав?

— Чита... — муркнула дівчина, не підводячи голови.

— Правда ж, геніально написано? Як у Шекспіра, тільки краще, бо Шекспіра і в себе в Англії читають із словниками. Наплутав, наплутав старий!..

Тепер і Женя розкрила рота і показала гостеві два широкі передні зуби. І свої каштанові очі, що вміли приховано всміхатися.

А гість несподівано втратив інтерес до «босяка», що вчиться на «п’ять», попрощався з матір’ю і, виходячи з кімнати, весело порадив:

— Якщо грип подзвонить до вас — женіть його в три шиї. Бийте часником і перцівкою!

— Спасибі. Так і зробимо, — відказала мати.

Вона провела гостя, повернулась назад, і на її чистому смаглявому лиці все ще світилась усмішка.

— Веселий дядько, правда?

— Правда, — погодилась Женя, все ще збентежена, але й трохи розчарована, що письменник виявився такою ж людиною, як і всі — ні на голові, ні на обличчі не було у нього чогось такого... марсіанського.

Галина Степанівна сіла за роботу, а Женя за книгу. Розгорнула «Битву за Київ» і тривожно стиснулось серце: переправа... Чорна осіння мла, вибухи бомб, і заграви над річкою, і ледь-ледь сіріють по той бік високі круті береги («Там ворог, там ворог!»), а хвиля важка й холодна, і ріжуть прожектори просто у вічі, кишить Дніпро від маленьких плотів і понтонів, на яких переправляються наші солдати. По шию в воді, під кулями, на стрімкій течії... І Женя згадала: танк! У лісі! Там, де вони фотографувалися! Так, минулої весни, в травні, їздили вони класом у Ново-Петрівці на екскурсію. По дорозі завернули в ліс — і от на галявині, між соснами, побачили танк. Справжній бойовий танк, тільки старий, поржавілий. Він стояв на горбку на простенькому цегляному постаменті, і між його гусеницями росла трава. Танк! Ясне діло — гвалт, крик. Гуртом видряпувались на башту, сміялися, фотографувалися. І не знала, не уявляла тоді Женя: як, завдяки яким нелюдським зусиллям випихали отакі танки на кручу. їх підтягували на баржах і поромах, а фашисти оскаженіло били з кулеметів, і наші бійці, мокрі й промерзлі, буквально на руках викочували ці тридцятип’ятитонні велетні на кручу, на берег Дніпра, і скільки бійців, підкошених кулями, падало в воду й гойдалось уже мертвих на хвилях.

...А вони тоді сміялися, кричали: «І нас! І нас сфотографуйте!» Бен потирав долоні й говорив: «Законно! Я ще покатаюсь на такій машині!»

Ні, мабуть, коло танка, що стоїть у лісі на старенькому постаменті в траві, не можна сміятися. Треба просто постояти мовчки.

Женя одірвалася від книги і задумливо подивилась на вікно. А надворі ще густішав туман, скоро в кімнаті зовсім потемніло, і хоч була середина дня, мати попросила ввімкнути світло. Потім порадила дочці:

— Не стомлюй очей. Одягнись тепліше й піди прогуляйся. Ти й так ніколи не виходиш на вулицю.

Дівчина взула гумові чобітки, надягнула пальто й хлоп’ячу шапку-вушанку. Вийшла у двір. І тут відчула, що погода трохи змінилася: вітерець притих, і туман тепер не плив, а стояв нерухомо, густий і білий, як молоко. Не видно було навіть сусіднього будинку, де живе Бен. Замість кочегарки, саду, розлогих дерев перед вікнами сіріли тільки округлі кошлаті примари. І ще щось маленьке, як стовпчик, стриміло самотньо під кочегаркою. Женя ступила ближче й ахнула: Зайчик! Оте худеньке вухасте хлоп’я, закутане в хустку. Воно геть змерзло, посиніло, а проте стояло і з нудьгою дивилося на Женине вікно.

— Зайчику, ти мене ждеш?

— Жду, — покірно й жалібно промовив Мотя.

І, видно, зрадів. Ожив, закліпав оченятами, затупцював біля Жені. Дівчина поправила на ньому хустку.

— Ходімо гуляти на стадіон?

— Ходімо! — погодився Мотя і подав їй руку.

Він, мабуть, знудьгувався за Женею, бо вчепився за неї і залопотів-залопотів про свої новини: про те, що в них померла баба, а кіт притяг мишу на кухню, а вдень як стрельнуло — погоріли всі лампи « тепер у них дома темно... Він був такий балакучий і такий старечо-мудрий, що Женя не могла його слухати без прихованої посмішки. Так, розмовляючи, вони вийшли на Стадіонну вулицю» обсаджену височенними канадськими тополями (тими, що влітку встеляють землю білим-білим, як сніг, пухом), а