Фред Унгер - Червоне доміно

потім нам не треба було гаяти часу. Я ладна заприсягнутися, що зробила це зовсім беззвучно, — навіть Міхаель не помітив, коли я це зробила. Він стояв, не зводячи очей із чоловіка з в'язкою ключів.

Он воно що — ключі!

Я зрозуміла, чого Міхаель все ще стоїть там, наче вкопаний, дарма що чоловік той підходив усе ближче й ближче. Я знала, що може статися, і раптом відчула ніби клубок в горлі.

Тепер лишалось усього шість дверей, і тоді чоловік підійде до тих скляних, за якими стояли ми.

Ось він відімкнув ще одну кімнату.

В ту ж мить я відчула протяг, страшенний протяг, потім за моєю спиною щось оглушливо грюкнуло.

Це з гуркотом зачинилися залізні двері, що їх я кілька хвилин тому так обережно про всяк випадок відчинила.

Мені перехопило дух.

Це була катастрофа, якої я весь час боялась. Все пропало!

Я скоріше відчула, ніж побачила, як Міхаель блискавично засунув руку в кишеню і витяг револьвер. Почулося тихе клацання, коли він повернув запобіжник.

Я знала, що Міхаель, не вагаючись, вдасться до зброї. Недарма ті, що навчали нас в нашій відлюдній садибі, намагалися вибити з нас будь-яку сентиментальність, як вони це називали. А Міхаель був тямущим і старанним учнем.

Я вже підняла була руку, щоб вибити в нього з пальців револьвер, але враз опустила її. В приміщенні, де зник чоловік у цивільному, стукнула віконна рама. Потім зашарудів папір. Очевидно, він збирав те, що вітром здуло на підлогу.

— Тікаймо! — прошепотів Міхаель.

Я б не могла тепер пригадати, чи я й на цей раз відчинила двері так само тихо, як незадовго перед тим. З певністю можу сказати лише, що тепер це все відбувалося значно швидше. За мить ми знову були на сходах і щодуху мчали вниз.

На першій площадці ми спинилися й прислухались.

Та ми чули тільки власне дихання й удари серця. Більш нічого. Видно, сторож знайшов якесь невинне пояснення грюкоту залізних дверей. І на цей раз усе обійшлося щасливо.

— Далі!

Коридор, котельня, підвальне вікно.

Я подряпала собі руки, але вилізла з підвалу швидше, ніж влізла. Взагалі тепер ми були значно моторніші, ніж тоді, коли йшли сюди. Не минуло й трьох хвилин, як ми вже знову стояли під тим самим деревом, від якого почалася наша вилазка.

— Так, — сказав Міхаель, і це прозвучало трохи голосніше, ніж ми говорили досі, — може, ти мені хоч тепер поясниш, навіщо ти знову відчинила ті прокляті двері?

— Я хотіла виграти час.

— А про відчинене вікно в підвалі ти й не подумала!

— Ні.

— Це було розкішно зроблено. Далебі! Просто розкішно!

Він промовив це з ущіпливою іронією, і я відчула, як він злиться. Та й сама я злилася не менше. Правда, і на цей раз все обійшлося добре, але в цьому аж ніяк не було моєї заслуги. Все могло скінчитися зовсім інакше. І що тоді?

В Гранд-готелі нам відчинив стомлений нічний швейцар, простягнув ключі, побажав нам доброї ночі.

Добра ніч?

Я глянула на годинник на стіні вестибюля. Маленька стрілка щойно перестрибнула до чорної залізної цифри три. Отже, за кілька годин почнеться новий день, Я знала, що мені ще багато чого треба зробити, Отже, відпочити як слід навряд чи вдасться.

В коридорі горіла лише нічна лампочка. Перед кожними дверима стояла пара взуття: від гостроносих, вишикуваних у бойовій готовності лодочок до грубих чоловічих черевиків. Лише перед нашими дверима не стояло ще нічого. Але це скоро зміниться.

Я не почувала себе стомленою. Нервове напруження двох останніх годин аж тепер таки далося взнаки.

— Шкода, що бар уже закрито, — сказала я. — Я залюбки випила б чарку коньяку.

— Це ти серйозно?

— Серйозно.

— У мене дещо є.

— Де?

— В домашній аптечці.

Я мимоволі засміялась.

— Ну, гаразд, — мовила я, — але швидше. Мені б хотілося ще трохи поспати.

Він відчинив двері і потягнувся до вимикача. Вимикач клацнув, але світліше від цього не стало.

— От, іще й лампочка перегоріла. Цього тільки нам бракувало.

Я хотіла щось сказати, але не встигла.

В пітьмі кімнати хтось кашлянув.

— Заходьте спокійно, — промовив чийсь не знайомий мені голос, — Ми можемо поговорити й поночі.

Я злякалася. Міхаель, широко розставивши ноги, спинився на порозі.

— Хто тут?

— Зараз я вам скажу. Але спершу зайдіть, будь ласка, до кімнати й замкніть двері. Не треба, щоб хтось почув нас.

Щось таке було в тоні цього голосу, що робило неможливим будь-яке заперечення. Отож ми увійшли й замкнули за собою двері. В кімнаті була цілковита темрява.

— Прошу пробачити мені, що я отак без церемоній вдерся до вашої кімнати. Але, на жаль, вас не було вдома, і я не міг перед тим попросити у вас дозволу увійти.

— Хто ви такий?

— Сьогодні ви послали мені звістку про те, що хотіли б поговорити зі мною. Ви прибули від Фабріціуса?

— Гм. Виходить, що ви…

— Так, я прийшов за дорученням Доміно.

— Однак, ви швидко з'явились.

— Я одержав записку від вас сьогодні увечері. Я гадав, що це терміново.

— А як ви догадались, що ця звістка від нас?

Незнайомець засміявся. Це був хлоп'ячий, безтурботний сміх.

— Справді, ви були дуже обережні й не написали своєї адреси, але я добре знаю мого друга Бремеля. Гранд-готель — його слабість. Між іншим, я б не радив залишати все спорядження в машині. З вами ж може