Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

class="book">— Собака не піде за То, поки не доїсть, — зауважив То. — А коли доїсть — То і Е вже далеко будуть.

— У собаки добрий ніс, швидкі ноги.

— Однак живіт у Кудланя стане заважким — ноги не схочуть нести його, — заперечив друг.

— Важкий живіт веселіше нести, ніж порожній, — сказав Е.

То не хотілося відходити від собаки, який виявив до нього стільки довір'я. Однак Е відійшов од схилу, То рушив за ним. У душі юнак був згоден з Е — найперше потрібно було озброїтися довбнями. З ними не так лячно, з ними надійніше. З самого малку руки звикли до довбень, які додавали впевненості. Віднайти власні То мало сподівався, а придбати нові теж було дуже важкою справою, на яку мало світити не одне розпечене коло. То пригадав, з якими труднощами відтинали чаки пригожі для довбень гілки. Гострі камінці дуже повільно вгризалися в деревину, але терпець у чаків не вривався. Камінці зішкрібали цупкі волокна, розривали їх, хоч розбивались до крові долоні і пальці.

Юнаки почали готуватися до переходу на долину. Туди залишалася не надто довга дорога, але пролягала вона поміж стрімчаками та кам'яними брилами, за кожною з яких міг ховатися хижак. Отож швидко пройти таку дорогу юнаки могли тільки тоді, коли б забули про всяку обачність. До того ж треба було нести шкуру та тушу козла. Для цієї поклажі юнаки заходилися робити ноші. Чаки часто майстрували їх — як не для впольованої здобичі, то для зранених у сутичках зі звірами: переплетене гілляччя зв'язували виткими стеблами. На ноші, крім шкури і туші козла, поклали ще й кілька чималих каменюк — поки що єдиної і не такої вже й надійної зброї.

Але перед тим, як узятися за ноші, То заманулося підбігти до схилу, щоб глянути, може, востаннє, на Кудланя. Саме в цю мить звідти донеслося люте гарчання, загрозливий виск і ніби якась напружена і дика штовханина. Коли То добіг до схилу, там уже нікого не було — ні Кудланя, ні нутрощів козла, ні невідомих нападників. На покрик здивування, що мимовільно вихопився з уст юнака, до схилу підбіг Е. Які звірі відігнали Кудланя, відібрали у нього поживу і понесли її подалі від людей?.. Кудланеві, певне, гарчанням не вдалося залякати зголоднілих звірів, а на двобій з ними не зважився і відбіг собі геть. А вони, штовхаючи одне одного, жадібною зграєю накинулись на залишки поживи.

То наблизився до місця сутички, але на камені ніяких слідів не залишилося. Юнак припав до землі, принюхувався, та ніс його вбирав лише різкий дух кишок.

— То не знає, які звірі. напали на Кудланя і відібрали у нього поживу, — сказав він, підводячись. — То не знає також, куди побіг Кудлань.

— Виск шакалів переміг гарчання собаки, — сказав Е.

— Е гадає, що на Кудланя напали шакали?

— То інакше думає?

— Могли бути гієни.

— Шакали! — впевнено сказав Е. — Цілій зграї не страшний один собака. Звірі потягли поживу в безпечніше місце.

— Шакали не знали, що в юнаків немає довбень.

— Так, звірі могли б оточити і легко перемогти двоногих, — сказав Е. — Проте шакали боязкі, нападати на двоногих у них#не вистачає сміливості.

Е рвучко повернувся і заспішив угору, де на кам'яній площі лежали ноші з поклажею, — її не варто було надовго залишати одну: і на тушу, і на шкуру могло знайтись чимало чотириногих крадіїв.

Юнаки рушили на долину. Коли спинялися перепочити, тоді один з них виступав наперед, приглядався до найпотаємніших закутків, оглядав кущі, схили та дерева. Здавалося, навіть саме повітря не залишалося поза увагою молодих чаків.

За одним з поворотів Е несподівано дав знак То спинитися. За блиском очей і раптовим збудженням То зрозумів, що друг щось запримітив. Але хоч як він розглядав усе довкола, хоч як прислуховувався і принюхувався — нічого особливого довкола не помічав. Е не збирався втішатися розгубленістю товариша — він одразу підійшов до однієї заглибини, де поміж каменюк згромадилося кілька деревин, чимало гілок та іншого гамузу, поназношуваного водою з гір.

— Невже Е примітив довбню? — спробував висловити здогад То.

— Так, Е примітив!

— Де ж вона? — То як не нишпорив очима, а бажаного не міг угледіти. — То нічого не примічає!

— Хай То ще краще приглянеться.

То ще раз перебрав очима весь гамуз, однак ніде не виявив такої бажаної зброї, як власна довбня.

— Очі Е бачать краще, ніж очі То.

— Очі Е бачать те саме, що і очі То, — промовив Е і почав перебирати паліччя, витягуючи його з середини, придивляючись до нього, зрідка виважуючи окрему гілку і пробуючи замахнутися нею.

— То зрозумів! — вигукнув зраділо юнак. — Е хоче тут знайти нову довбню, яку подарувала гроза!..

— То вірно розуміє. Але хай То повернеться до туші козла, коли не хоче подарувати її шакалам чи вовкам!..

— Але ж То хоче і собі підшукати добру довбню!

— Гаразд, — погодився Е, однак зауважив — Тоді перенесемо сюди тушу.

Носилки з поклажею швидко перенесли до заглибини і тепер уже спокійно розпочали пошуки. В окремих зсушених, аж порепаних гілках чи стовбурцях молоді чаки вбачали добрі довбні. Але треба спершу прибрати зайві сучки. Обидва знали, що робити те кам'яним лезом — справа вкрай виснажлива, тривала. Е першому потрапило до рук щось схоже на довбню. Тільки тримач був задовгий та сама балабуха горбилася в один бік. Юнак одразу ж і приступив до справи — почав розмахувати тією замашною знахідкою, разів кілька гупонув нею по каменю, від якого вона відскакувала так жваво, що мало не зводила у повітря і самого гупальника. Е залишився задоволений. Пізніше він вкоротить та відтеше кам'яними вістрями тримач, трохи стеше й балабуху.

То заздрісно поглядав на товариша, а потім ще з більшим завзяттям почав вишукувати і собі щось замашне. Е, перестав утішатися знахідкою і заходився допомагати другові. Проте більше нічого пригожого не було. Е знайшов лише важкенький стовбурець,