Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

— Не знаходить! Бурхлива вода вкрала зброю То! — вигукнув юнак. — Украла і рибу!

Е, як і То, добре знав, що залишатися обом без зброї було вельми небезпечно, Потрібно було негайно кинутися вишукувати серед змертвілих гілок замашні оцупки. Та як їх позламувати, як пообтесувати? Де взяти гостре каміння, котре могло б послугуватися? Протягом життя одного розпеченого кола цього не зробиш, коли б і лежало все необхідне під руками.

— Хай То не сумує, — сказав Е. — На долину вода поназносила безліч гілок! Юнаки знайдуть там щось вдатне.

То не встиг нічого сказати на це. Його увагу привернуло щось інше.

— Хай Е гляне туди! — гукнув він і стрімко вказав рукою напрям.

Неподалік на схилі гори, зачепившись рогами і передніми ногами за розщелину у камені, бовванів понад урвищем рудий козел.

— З гори впав, — мовив Е. — Ось і пожива буде!

— Багата пожива, — радісно додав То, розмахуючи руками. — Тепер щелепи Е і То втомляться жувати м'ясо. А від м'яса побільшає сили, ноги прудкіше ступатимуть по землі, очі краще протинатимуть пітьму ночі…

— То говорить правду, — погодився Е. — У м'ясі прихована сила тварини.

Юнаки швидко добралися до потрощеної від падіння рогатої тварини, видобули її з розщелини і перенесли до струмка. Далі заходилися підбирати камінці, якими можна було б з тварини здерти шкіру, розпанахати їй живота, вивалити звідти кишки, а серце та печінку з'їсти. Юнаки знали від старих одноплемінців, що серце давало тілу міць, а печінка — добрий настрій і кмітливість.

На оббілування козла юнаки потратили незліченну кількість подихів, але шкіру все-таки здерли. І коли вже, задоволені й радісні, почали смачно їсти, на своє велике здивування, почули неподалік від себе чиєсь жадібне чавкання. Перестали жувати, принишкли, нашорошилися.

— Що це? — тихо запитав То.

Юнаки подумали, що то їм вчулося. Нараз знову запрацювали щелепи якогось звіра… Юнаки дивувалися, що чотириногий незнайомець забув про всяку обережність — так близько від них виявляє Свою присутність. Адже він так само легко чув їх, як і вони його.

— Звір пожирає кишки рудого козла, — майже пошепки промовив То. — Он там! — і вказав рукою на край схилу. — Саме туди То викинув кишки.

— Якийсь несміливий звір…

— І необачний!

— Гієна?

— То негайно підкрадеться і побачить.

І, взявши для певності чималу каменюку, То нагинці проснував до каменя, що височів на краю схилу, і вже там кинув погляд униз. Біля викинутих кишок сидів нещодавно порятований ним собака. То сміливо випростався на весь зріст і мало не вигукнув від приємної несподіванки. Чотириногий теж зрадів: поклавши голову на передні лапи, він покірливо завищав, замахав хвостом, в очах заясніли добрі вогники. Собака трохи проповз до То, спинився, ще трохи проповз.

— Кудлань! — нестримно гукнув То, і рука з каменюкою швидко опустилася додолу.

— Собака! — скрикнув Е, який уже був поряд з То і ніяк не міг добрати пояснення баченому. — Не кидається на нас і не тікає! Повзає! Корчиться з болю?..

— Ні, йому вже нічого не болить.

— Звідки То знає?

— То знає!

— Чому вищить?

— З радості!

— То вгадує чи, може, бачить крізь простір і млу, як старий Кун? — запитав Е.

— Хіба молодий То може зрівнятися зі старим Куном? Однак То знає, чому собака вищить і чому він повзає!

— Чому ж?

— Собака виявляє свою вдячність за порятунок!

І То розповів другові, як він витягнув кістку з горлянки собаки. Далі висловив гадку, що собака увесь час ішов за ними, а коли почалася гроза — знаходився десь поблизу. І ось тепер, намоклий і зголоднілий, звір жадібно накинувся на дармову поживу. Е дивувався з того, що собака прийшов за порятунком до То, ніби знав, що ніякий звір, ніяка тварина не здатна допомогти, а тільки людина. Е згадав, що ще вночі нестерпний біль штовхав собаку до людини, але чотириногому так важко було перебороти страх і непевність. Проте явна загибель змушувала його піти на ризик. Уночі собака не підійшов — знав, що людині мало почути його жалісливий виск, а треба ще й побачити застряглу в горлянці кістку.

— То укладе спілку з собакою? — запитав Е.

— То уклав би спілку з собакою, але собака, напевне, не захоче ходити услід за То.

— Ходитиме, коли То даватиме йому їсти.

— То не завжди і сам матиме що їсти, — жваво заперечив юнак. — За м'ясом — довга біганина, а стебел та листя, корінців та плодів собака не їстиме.

— А свою подяку за порятунок собака довго триматиме в собі? — запитав То.

— Хтозна, — промовив Е. — Та ясно одне: він вже ніколи на То не нападатиме. То здобув довіру.

Собака, бачачи, що двоногі істоти не полишають розглядати його, і не відчувши якихось ворожих замірів, почав косити очі на поживу, далі осмілів настільки, що наблизився до звабливих нутрощів козла і, не втримавшись, знову жадібно накинувся на них, раз у раз поглядаючи на допитливих двоногих. Собака бачив того, хто його порятував, і йому пригадувалася кістка, яка ще недавно все глибше і глибше в'їдалася в горлянку, перепиняючи подих і викликаючи неймовірний біль. Той біль урвала рука двоногого рятівника. А другий двоногий, що стояв поруч з рятівником, теж не виявляв ні голосом, ні рухами, ні очима ніяких злих намірів.

— Відійдемо — хай спокійно наїсться, — запропонував Е.

— Хай, — погодився То і, звертаючись до собаки, гукнув — Що далі Кудлань робитиме?..

Собака на мить відірвався від поживи й сяйнув добрими очима, лагідно виснув.

— Що хоче Кудлань сказати?

— На долину треба йти, — сказав Е. — Коли не відшукаємо довбень — нові треба придбати.