Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

кивнула дівчинка і заховала коробочку в портфель. — Як почуваєшся?

— Нормально, — мовив Сашко. — Ще побачимось.

Інзі страшенно кортіло відкрити коробочку, але вона вирішила дотримати слова і заразом потренувати силу волі. Та невдовзі вона забула про Сашків подарунок і разом з Ірою взялася за лікування решти учнів, заражених вірусами космічних болячок. Найлегше було знайти Квазімодо, бо він зазвичай стояв біля дверей 9-В і з нахабною міною на обличчі ображав дівчат.

— …Село! Село Задрипанці Тупорильського району Свиноградської області! Запам’ятали свою адресу? Чи ще раз повторити? І купіть собі журнал. Може класом складетеся на один номер, щоб не мали вигляду таких рогульок!

— Геть звідси! — Іра Данилишин спробувала зачинити перед нахабою двері, але марно.

— Іро, ходи сюди на хвилинку, — Інга спробувала пройти у двері, що їх перегородив собою Квазімодо, але це їй не вдалося. Квазімодо, помітивши новий об’єкт кпинів, напосівся на неї.

— А ти, шмарклю, чого сюди приперла? Сиди у своєму болоті, жабо.

— Слухай, телепузику, ти мені набрид. Біля тебе ж без респіратора стояти гидко, — зміряла Інга ворога нищівним поглядом, але той вирішив контратакувати.

— А ти сама коли востаннє милася? Ходить тут і корчить із себе примадонну.

Тим часом Іра вийшла в коридор.

— Давай ми того дурбелика провчимо, — запропонувала Інга.

— Я не знаю, що з ним таке сталося. Ще минулого тижня від нього і слова ніхто добитися не міг, а зараз рот не закривається.

— Підхопив інфекцію. Скажи дівчатам, щоб допомогли його скрутити.

— А що далі?

— Залежатиме від ситуації. А то наш Квазімодик надто буйний.

— Зараз, ти його відволічи, — погодилася Іра.

Інга кивнула, а Іра побігла до класу. Квазімодо ж спробував ще раз дістати Інгу. Річ у тім, що Інжині батьки працювали в Африці: мама лікарем-інфекціоністом, а тато пілотом вертольота, а це, як часто повторював Квазімодо, було тупо.

— Як там наша матуся поживає? Вже здичавіла чи ще ні? А може, у неї вже хвіст відріс?

— І цим ефектним пасажем ви, добродію, вирішили вивести мене зі стану психічної рівноваги? — запитала Інга, стаючи обличчям до дверей, щоб Квазімодо не міг бачити, що відбувається у нього за плечима. — Як стверджує Дарвін, люди поділяються на два види: гомо нормаліс і гомо пихатус. Так от саме гомо пихатус, яким ви є, і наділені хвостом.

Щойно Інга вимовила це слово, як дівчача лавина змела Славка-Квазімодо і закрутила у коловерті рук, голів і бантів. Хлопчисько, який аж ніяк не чекав такого повороту подій, спробував було відбиватися, але хіба можна протистояти такій організованій у своїй стихійності силі, якою може бути розлючений гурт дівчаток-дев’ятикласниць? За хвилину Квазімодо лежав на столі, немов піддослідна жаба, і був повністю недієздатний.

— Починаємо прискорений курс антипихатої терапії, — мовила Інга, всипаючи дрібку пилку у роззявлений Квазімодів рот. Нещасна жертва в одну мить забула всі свої попередні слова. Він став проситися і вибачатися.

— Ще раз до нашого класу прийдеш, то знімемо штани, — пригрозила Іра Данилишин. — Вимітайся!

Квазімодо, радий, що так легко відбувся, зник, немов примара, без жодного слова.

Інга вийшла з класу і несподівано наскочила на злючого як дідько Гуфі.

— Привіт, Гуфічку. Як поживає твій паразит?

— Щезни! — коротко і злісно кинув Гуфі.

— А твої дружбани одужують. Ще, правда, один заражений лишився.

Інга дуже сподівалася і останнього хворого вилікувати сьогодні, але Пончика у школі вже не було. Чи то Гуфі його попередив, чи то він сам здогадався втекти з уроків, але лікувальний сеанс довелося перенести на наступний день.

Розділ 14
Македонський

Вдома Інга застала засмучену бабусю.

— Що сталося?

— Телефонувала Крілева мама. Обіцяла прийти з міліціонером. Каже, що ти якийсь там сувенір у Миколи вкрала, — пояснила бабуся.

— Можна подумати, що ви їй повірили.

— Та ні, але то скандалістка відома.

— Розберемось, — Інга забігла до кімнати і передзвонила до Іри, яка прибігла за п’ять хвилин.

— Заховай стрілу. І нікому нічичирк, — попросила Інга, відчуваючи незвичне хвилювання.

— Єсть! — з готовністю пообіцяла подружка. — Ой, а до вас міліціонер іде!

— Лізь через вікно.

Іра, плутаючись у шторах, видряпалася на підвіконня.

— Я забіжу до тебе пізніше, — пообіцяла Інга, намагаючись погамувати хвилювання.

— Інго, ходи-но, доцю, сюди! — долинув з коридору бабусин голос.

— Добрий день, — привіталася дівчинка з міліціонером. — Щось сталося? Знову Миколка з гуртка художнього вишивання не повернувся?

— Якщо ти, мала злодійко, не віддаси моєму синові сувенір, який він купив у Карпатах, то з тобою будуть розмовляти в іншому місці, — ледве стримуючись від лайки, мовила Галина Тарасівна.

— Галино Тарасівно, а ви — нахаба…

Інгу перебив міліціонер:

— Галина Тарасівна попереджала, що ти хуліганка, але справа надто серйозна…

— А я можу й до суду подати за наклеп, — сказала Інга. — Мене обізвали злодійкою у моєму власному домі!..

— Ви бачите? — обернулася Галина Тарасівна до міліціонера. — Я ж вам казала, що то бандитка росте.

— Шановна, прошу тут мою онуку не ображати, — втрутилась у розмову бабуся, яка досі терпляче слухала. — А ви що, роботи більше не маєте, як тільки ходити по хатах з наклепницями? — це вже стосувалося міліціонера.

— Прошу без образ, — раптом набичився міліціонер. — Є факт крадіжки і є підозрювана…

— Ви ще прийдете до нас вибачатися, — пообіцяла бабуся. — А зараз прошу геть з моєї хати!

— Я цього так не залишу! Я піду до школи! Я зателефоную директорові!.. — Розлючена жінка грюкнула дверима. — Не штовхайтеся!

Галина Тарасівна репетувала ще довго, вже на дорозі. Інга