Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

то черговий! — сердито обізвалася кухарка. — Гей, ти! Чого сидиш, як засватаний?! Тобі що, роботи не вистачає? Зараз першачки снідати прийдуть!

— А що таке?! — схопився Хляпа. — Я вам тут не раб!

— Чекай-но, покличу зараз директора! Він тобі покаже! — наступала тьотя Саша.

— Задовбали ви мене директором лякати! — грюкнув Хляпа лавкою і штовхнув першого-ліпшого п’ятикласника.

— Ти мені ще поварнякай! Підеш до класу двояки заробляти, як має бути! — не вгамовувалась тьотя Саша.

— Та пішли ви всі!.. — розлютився Хляпа і вискочив із їдальні.

Інга тільки того й чекала. Вона притьмом опинилася біля столика і всипала пилок у пачку сухариків. За секунду повернувся лютий Хляпа.

— Чого ти тут крутишся, прикоцана? — він злісно вишкірився до Інги, зіткнувшись із нею на виході.

— Зголодніла, — відповіла дівчинка, мило усміхаючись. — А тебе яким вітром сюди занесло, Хляпонько?

— Як-як ти мене назвала? — з неприхованою погрозою перепитав Хляпа.

— А ти що, слуховий апаратик вдома забув? Як шкода, бо так хотілося поспілкуватися з розумним хлопчиком…

— Рота закрий, а то я за себе не відповідаю! — Хляпа дуже хотів ударити Інгу, але його стримувало дивне передчуття неприємностей.

— Я за тебе тим більше не відповідаю, — сказала Інга і пішла.

Хляпа розлютився ще дужче. Схопив зі столу сухарики і кинувся наздоганяти Інгу. Та, сподіваючись погоні, дівчинка просто зайшла у приймальню і перечекала, поки Хляпа пробіжить коридором.

Пролунав дзвінок на урок. Час було пробиратися до свого класу.

На наступній перерві Інга знову пішла до їдальні перевірити дію Хмарникових ліків. Побачене перевершило найоптимістичніші сподівання. Хляпу годі було впізнати: він чемно розставляв горнятка на столи, реагував на кожне слово тьоті Саші і взагалі мало нагадував того нестерпного хлопчиська, яким був ще годину тому.

— Порядок, — вдоволено мовила Інга і пішла шукати Іру. Час було братися за лікування Богеса.

Богеса було неважко знайти. Побачивши Інгу, він не втікав, а навпаки — пішов їй назустріч.

— Я знаю, що ти на мене сердита, але зрозумій мене…

— Що я маю зрозуміти? Що ти брехун?

— Я мусив так зробити, бо інакше Гуфі помстився б моїй сестрі.

— Якій сестрі? У тебе нема сестри, брехуне!

— Двоюрідній. Вона вчиться у четвертому класі.

— Ти що, помиритися зі мною хочеш?

— Ну, може б…

— Добре, — несподівано погодилася Інга. — Але за примирення треба випити. Біжи організуй.

— А що ти питимеш?

— Та хоч пиво.

— Мені пива не можна. Я краще лимонаду куплю чи соку.

— Тобі гроші дати? — в’їдливо поцікавилася дівчинка.

— Я зараз прийду, — Богес швидко зник, а з’явився лише за кілька секунд до дзвінка.

— На перерві забіжиш до нашого класу. Воду лишаєш у мене, ясно?

За урок Інга встигла спокійно всипати квітковий пилок у пляшку з водою і чекала перерви з почуттям виконаного обов’язку.

Богес і справді прийшов, хоч Інга й дивувалася, а потім згадала, чого Богес приходив уперше. Господи, та все ж дуже просто: стріла знову у неї, і Гуфі хоче її отримати назад, використовуючи будь-яку можливість.

Після першого ковтка Богес якось скис. Після другого — змінився на обличчі і, пославшись на погане самопочуття, утік з уроків.

— Ви що, мирилися? — запитала Іра, яка не наважувалася підійти до подружки у присутності Богеса.

— Ні, я його лікувала, — пояснила Інга.

— Ой, розкажу тобі одну хохму. Володьку Тишлюка з 8-В знаєш? Ні? Він у футбольній секції займається, а читає по складах. Інара Фархадівна на світовій покликала мого малого на урок до восьмикласників…

— Але ж твій Андрій у третьому класі! — здивувалася Інга. — Це він тобі розказував?

— Ага, — кивнула Іра, яку розпирало бажання поділитися з подружкою подробицями смішної історії. — Інара Фархадівна дала моєму Андрієві читати «Іліаду», а потім — Тишлюкові. Клас вилягав! Тоді Інара Фархадівна одного і другого просила ще й зміст прочитаного уривка переказати!

— І що Тишлюк?

— Ходить лихий. На Фархадівну злючий.

— Та хай йому грець, ще до твого малого причепиться.

— Не причепиться, — махнула рукою Іра. — Бо тоді визнає свій дебілізм, а так хоч на жарт перевести можна.

Пізно ввечері Інга вислизнула з хати, щоб узяти в майстра Хмарника ліки для Квазімодо і Пончика. Хмарний корабель погойдувався на хвилях нічного вітерцю неподалік над ставом, замаскований від сторонніх очей густим туманом.

— Доброї ночі, майстре Хмарнику, — привіталася Інга. — Мені потрібні ще ліки.

— А тих двох вилікували?

— Аякже.

— А що у нас там цього разу?

— Пиха і заздрість.

— Ага. А заздрість яка? Помірна чи істерична?

— Майже істерична, бо забрав мобільник у дитини мало не на очах у вчителів.

— Ось тобі пилок з опунції. Знімає болячку майже одразу. А від пихи у мене є пилок троянди. — Хмарник дав Інзі ще два мішечки з вишитими на них квітами.

Дівчинка повернула майстрові порожні мішечки.

— Ти їх не викинула? — здивувався Хмарник. — От молодчина! Дякую.

— Це я вам дякую, — сказала Інга. — На добраніч!

Сивий туман погустішав, коли Хмарник насипав у люльку стружку з кореня лепехи. Час було повертатися додому.

Наступного ранку Інга несподівано зустрілася з Македонським. Той два дні до школи не з’являвся, а сьогодні прийшов сяючий, хоч і трохи змарнілий.

— Привіт, мала, — привітався, як і раніше. — Маю для тебе подарунок. Тільки у школі не відкривай, добре?

— А що це? — спитала Інга, беручи до рук маленьку коробочку.

— Побачиш.

— Добре, —