Василь Головачов - Простір неспокою

— Що, ж тут можна споруджувати? Територія заводу не підлягає забудові. Та й емблема у будівельників інша… Не подобається мені все це.

Сонце сіло за ліс. З півночі насувалася темна, набухла дощем хмара.

Аларіка нетерпляче переступала з ноги на ногу.

— Ходімо, Гнате, — мовила вже незадоволено. — Звернися в інформцентр, вони тобі все пояснять.

— І справді, — погодився Гнат. — Ну, біжімо, а то попадемо під зливу.

Він провів рукою по шерехатій поверхні одного з контейнерів і враз аж здригнувся, побачивши на бічній стінці ще один знак: слід босої людської ноги з ледве помітною щербинкою біля пальців. Щербинка скидалася на силует метелика: Гнат бачив цей знак, не схожий на жодну з емблем космічних служб людства, за десятки парсеків од Землі… Опам’ятався лише тоді, коли Аларіка, не розуміючи, чого він гається, вперлася своїми маленькими кулачками йому в спину, штовхаючи до швидкольота.

Узявшись за руки, вони побігли, так і не зустрівши ніде жодної живої душі, хоч неподалік, за кілька кілометрів, вирувало життя великого міста над Дніпром.

Наступного дня Гнат згадав про знахідку на території старого заводу, зв’язався з інформаційною службою міста на Дніпрі і спробував щось довідатися про контейнери. Оператори інформцентру провели регіональний пошук, але він нічого не дав: за жодною організацією контейнери не значилися.

Тоді Гнат розшукав Станіслава Томаха й обережно натякнув йому про свою знахідку. Той сприйняв звістку серйозно.

— Яка, кажеш, там була емблема? — запитав він, суплячи вилинялі брови.

— Серп, кирка і колосся.

Про те, що він бачив ще один знак — людський слід, Гнат поки що не сказав, вирішив показати його на місці.

— Так, це емблема наших космічних колоністів. Дивно… Ну гаразд, Дякую за сигнал, я взнаю і подзвоню. Або краще подзвони після чергування сам.

— Добре, — кивнув Гнат і посмутнів. — Завтра наші грають на першість Системи, перша зустріч із збірною Місяця…

— Отакої! — здивувався Томах. — Ти кажеш так, наче сам не граєш.

— Граю, але… розумієш, не хочу. Не хочу! Перегорів? Чи вже вік?..

— Вік твій тут ні до чого. Першість ти повинен зіграти, а там подивимося, звідкіля оця твоя хандра. До речі, тебе шукала Аларіка.

— Шукала Ала… — Гнат завмер. — То чого ж ти мовчав?! Коли?

— Сьогодні вранці. — Томах пильно глянув на Гната. — В цій справі ти теж гравець, чи це всерйоз? Я до того, що жінка вона незвичайна…

— Йшов би ти, Славо!.. — буркнув Гнат. — Подалі!

— Ага, спасибі. Вже йду…

І зображення Станіслава розтануло.

На одинадцяту ранку в малому залі олімпійського комплексу було призначено тренування, але Гнат прибув туди майже на годину раніше, щоб трохи звикнути до передгрозової атмосфери майбутніх змагань. На його подив, майже вся команда була вже тут. Івар Гладишев показував хлопцям свої знамениті голографічні слайди підводного світу Юпітера. Гнат бачив їх, тому тихенько вийшов з кімнати психомасажу до порожнього залу, замислившись над тією таїною притягальності, яка приховується в кожній грі. Людина вигадала безліч ігор, кожна з них знаходила своїх прихильників і кожна була для гравців не лише засобом розваги, а й поштовхом до злету думки, інтелектуального напруження, породжувала в людині жагу самовираження, прагнення до самовдосконалення, підносячи її до рівня творця. Адже гра — це моделювання тієї ситуації, з якою ми нерідко стикаємося в житті, і хіба шукання правильного вирішення ігрової ситуації — не творчість?..

Заглиблений у свої роздуми, Гнат не помітив, як до залу увійшов Хрустальов, засунувши руки в кишені, став під стіною.

— Привіт, — гукнув задерикувато.

— А, це ти… Привіт.

Хрустальов підійшов ближче і заступив Ромашину дорогу.

— Ну?.. Хочеш щось сказати? — запитав Гнат.

— Маю честь попередити вас: не стійте у мене на шляху! — пишномовно вирік Леон.

Ромашин здивовано звів брови.

— По-моєму, це ти стоїш у мене на шляху…

— Ти що, справді не втямив нічого? Я кажу про Аларіку, — підвищив голос Хрустальов.

— А-а… — протягнув Гнат, втрачаючи інтерес до розмови. — Ну, це несерйозно. Навіть у часи минулі суперника не умовляли звернути з дороги…

— Я пожартував. — Хрустальов обм’як, зітхнув. — Хоча… невчасно ти появився на сцені. Хист у тебе якийсь особливий, чи що? Розумієш, я знаю Аларіку вже понад два роки… а тут прийшов ти і все зруйнував…

— Може, не я, а хтось інший?

Хрустальов безнадійно махнув рукою.

— Я ж не сліпий. Спершу я тебе ненавидів… навіть зрадів тоді на СПАСі, що загинемо обидва… Пробач мені, дурневі! А потім зрозумів, що справа не в мені…

— У ній самій.

— Так, на жаль. Тільки не думай, що мені нікому поплакатись, окрім тебе. Їй-богу, був би я сміливішим, відлупцював би тебе, як Сидорову козу! Гаразд, живи!

Гнат розреготався.

— Ну, спасибі.

— Друзями ми, напевне, не станемо, — провадив далі Леон, — але принаймні будьмо хоча б щирими.

Гнат потиснув простягнуту руку і провів Хрустальова