Василь Головачов - Простір неспокою

не стільки через останні події, скільки через думки про Аларіку. Він зіскочив з дивана, походив з кутка в куток по кімнаті й знову сів.

Що робити? Поговорити з нею начистоту? Про що? Сказати: “Аларіко, я працюю в управлінні, що тобі ще треба?” А таки справді, що їй треба?

Гнат рішучі набрав телекс Аларіки.

З’явилось її миле втомлене обличчя.

— Здрастуй, — сказав він.

— Здрастуй, — відповіла вона рівним голоеом.

— Я хочу тебе бачити, Ріко.

— Вже бачиш.

— Не по відео.

— Ти впевнений, що хочеш цього?.. На жаль, я сьогодні зайнята. У Мая день народження.

— Тоді завтра. Я хочу повести тебе на екскурсію. На завод.

— На завод?! — Аларіка засміялася. — Ну й фантазія у тебе!

— Це не зовсім завод, мовби пам’ятник заводу. Йому вже років двісті, і він не працює, законсервований. Я часто прилітаю туди, допомагає думати.

— Ти впевнений, що це буде цікаво?

— Інакше не запрошував би.

— Що ж, вважай, що ти мене переконав. Завтра я до твоїх послуг.

…Швидколіт спікірував униз, майнули обіч якісь конструкції і зникли за старим тополиним гаєм, Гнат хвацько посадив машину на галявину біля зарослої вербняком і лозою просіки. Там, куди сягала’просіка, виднілися якісь будівлі сірого кольору, чотири великих конуси з металічних ферм та плит, високі закіптюжені димарі й мачти.

Аларіка, з цікавістю роззираючись, обійшла галявину, нагнулася.

— Дивно… Чому тут не росте трава?

— Тому що під нами не земля, а бетонний майданчик. Цьому бетону вже два сторіччя, бачиш, як потемнів.

Гнат подав Аларіці руку і повів за собою до просіки, оминаючи кущі й молоді тополі. За кілька хвилин вони опинилися перед високою сіро-коричневою, в іржавих патьоках стіною одного з корпусів заводу.

У повітрі стояв незнищенний запах іржавого заліза, мазуту, асфальту й вугілля — весь комплекс заводських запахів двадцятого віку, хоч підприємство не працювало щонайменше півтора сторіччя, відтоді, як стали до ладу заводи метричної реплікації, винесені в космос. Ясна річ, людина використовувала метали й тепер, і далеко більшою мірою, але, по-перше, сучасні металургійні заводи-автомати нічим не нагадували колишні (це були самостійні комплекси з видобутку й переробки руд, установлені безпосередньо в місцях видобутку), а по-друге, метали вийшли з побуту людей — у космос, під землю, в лабораторії; їх замінили полімери й активні композитні матеріали.

Гнат і Аларіка повільно рушили вздовж заводської стіни, переступаючи або обходячи труби, що тягнулися з бетонних колодязів, зазираючи в розчахнуті двері. Потім ступили на територію цеху. Цех був довгий, може, з кілометр, і в міру того, як очі звикали до його напівтемряви (світло сонця ледве просочувалося крізь запилені ряди вікон), проступали обриси машин, конструкцій, круглі туші ковшів для розливу сталі, ґратчасті прольоти кранів, колони виливниць.

— Холодно тут… і страшно.

— Не бійся. Нікого тут нема. Тільки ти та я… — сказав Гнат, обнімаючи Аларіку за плечі.

Його голос лунко злітав під високе склепіння цеху.

Вони підійшли до однієї з конструкцій заввишки два десятки метрів, складеної з металевих швелерів, величезних циліндрів, труб, східців, загородок і настилів.

— Мартен, — пояснив Гнат, — для виплавлення сталі.

Аларіка глянула вгору і смикнула його за рукав.

— А це, над нами?

— Це мостовий кран, бачиш гаки? На них начіплювали ківш і подавали розплавлену сталь до інших установок цеху.

З гаків звисав залізний ланцюг, Гнат відштовхнув його від себе, почувся металевий скрип. Аларіка зіщулилася.

— У мене таке відчуття, ніби за нами хтось стежить.

Гнат розсміявся, заспокоїв її:

— Нікого тут немає. Завод, як правило, відвідують тільки екскурсії, тоді буває гамірно. А зараз…

Він замовк. Угорі під стелею майнула якась тінь. Гнат хвилю прислухався до густої тиші цеху, відчуваючи тремтливий лікоть Аларіки.

— Під дахом гніздяться птахи, оце й усе…

Він пригорнув Аларіку до себе, поцілував у губи, тоді гарячково почав обсипати поцілунками плечі, шию, руки, поки вона силоміць не відштовхнула його.

— Ні!.. — і ще тихіше: — Ні, Гнате, не треба…

Він стояв, похиливши голову, і з усіх кутків гігантського приміщення відлунювало: ні, ні, ні… Вони вийшли із сутіні цеху надвір.

— А все-таки на волі веселіше. — Аларіка на повні груди вдихнула повітря. — Було дуже цікаво! Я ніколи не бачила старих заводів. Знаєш, він не такий уже й маленький.

— Ми побачили всього один цех, а їх на підприємстві близько десятка. Та це далеко не найбільший з відомих заводів.

Раптом Гнат спантеличено зупинився.

Від торця цеху починався пустир, порослий травою і бур’янами. Гнат не раз проходив тут, але ніколи не бачив на території пустиря яскраво-синіх контейнерів, на яких стояла емблема космічних колоністів: схрещені серп і кирка в обрамленні пшеничних колосків.

Гнат обійшов кілька контейнерів, принюхався: незнайомий якийсь запах, точніше, знайомий, але чужий. Чужий цьому лісу й старому заводові.

— Мабуть, збираються щось будувати, — висловила припущення