Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

— Заходь.

Івга примружилася від раптової повені світла. Чомусь вона чекала побачити тут бруд і злинялі шпалери — вплив темного, занедбаного під’їзду; передпокій був чистим і навіть красивим, єдиним його недоліком були малі габарити.

Втім, не єдиним; ніс дівчини смикнувся од запаху нежилого помешкання.

— Проходь… Тут складно розійтися удвох.

Масивний вішак був порожній, і вона затріпотіла, коли вішала куртку.

— Це… хто тут живе?

— Іноді я, — Інквізитор витягнув з ящика для взуття жіночі пантофлі. — Інколи ніхто… Ось, перезуйся.

Майже нові; Івга завагалась. Їй рідко доводилося одягати чужі речі, і щоразу вона зазнавала внутрішнього дискомфорту, здавалося, колишній господар одягу залишив у ньому часточку від себе. Тепло свого тіла… чи свою тінь.

Інквізитор поглянув скоса, хотів щось сказати — але мовчки пішов до кімнати. Івга рвучко подолала сумнів і ступила в пантофлі. Вони були трохи завеликі.

Кімнатка була на зразок передпокою — розкішна, проте дуже мала; два м’яких крісла та книжкова шафа займали майже весь її простір. Вільні були лише стеля і вузька смужка килимка. На книгах шар пилюки — дівчина зневажливо повела носом.

— Ніхто тут не прибирає, — байдуже зауважив Інквізитор. — Можеш спробувати, якщо хочеш. У шафці — чиста білизна, у ванній — гаряча вода… Що знайдеш, то твоє. Користуйся, але не забувай ставити на місце…

— Це також — ваше помешкання?

Інквізитору було би легше, якби вона здогадалась. А так — зайві… що? Невже муки сумління?

— Загалом… так. Якоюсь мірою… моє. Продукти в сумці. На кухні холодильник, посуд, консерви… Телефон у спальні, хочеш — подзвони. Одна умова, Івго — не переступай порога. Навіть коли пожежа.

Вона понад силу всміхнулася:

— Ну, коли пожежа, я мабуть…

Інквізитор не підтримав її посмішки:

— Ні. Був би нормальний замок — я замкнув би тебе без роздумів. Та, оскільки це все ж таки квартира, а не камера, твій здоровий глузд буде твоїм єдиним обмеженням. Тому що, Івго…

Очі його сухо зблиснули. Івга відчула залізний обруч на голові. От так заручини — буває, достатньо і пальця… Боже, що за маячня.

— …роблячи послугу своєму другові… Мітецю, я роблю те, чого мені ніяк не можна… Але коли тебе візьме патруль — а він тебе обов’язково візьме, варто тобі тільки з’явитись у місті,— ти опинишся в ізоляторі на загальних підставах. Зрештою, також не кінець світу — але ж ти хочеш уникнути цього?

Вона квапливо кивнула:

— Я… так. Дякую, я не…

— От і добре, — Інквізитор і так знав усе, що вона могла сказати. — Сюди ніхто не прийде, тут ти в повній безпеці. Сиди тихо, лисичко. До зустрічі.

— До… побачення, — вичавила вона з себе.

На давно немитому віконному склі здригалися краплини минулого дощу; Івга притулилася до нього гарячим чолом і дивилась, як чоловік у довгому плащі неквапно перетинає маленьке подвір’ячко. Його розкішна зелена машина виглядала тут випадковим гостем, але дітиська на гойдалці не лускаються від цікавости. Підійшли, подивились — і повернулися до своєї розваги; отже, це не вперше — нескромний «ґраф» перед скромним будинком. «Якоюсь мірою… моє».

Тиша порожньої квартири неприємно тиснула. Івга постояла біля вікна, поки не від’їхала машина, зітхнула, засмикнула запорошену штору і навшпиньках підійшла до вузьких дверей спальні.

То ось воно що.

Вона відчула себе дурним дівчиськом. Звісно, навіщо ж іще тут жіночі пантофлі?!

З огидою позирнула на свої ноги. І так само — на величезне двоспальне ліжко, яке займало дві третини тісної спальні.

Самотній вільний чоловік, не обтяжений велінням серця. Пік кар’єри, верх суспільної піраміди, не тягатиме ж він своїх… баб… на офіційну квартиру. Він достатньо забезпечений, аби утримувати дім побачень. Щось середнє між борделем і готелем… Бортель.

Івга повернулася до кімнати і звично сіла на підлогу, потилицею до м’якої спинки крісла. Думки її, нещодавно зайняті гіркими роздумами про неможливість утечі, раптом отримали новий, не зовсім доречний напрямок.

Отже, варто їй зазирнути до шафи… Або під ліжко. Напевне там знайдеться гребінчик. З довгими волосинками між зубчиків. А у ванній лежить помада зі слідами повних хтивих уст. І щось із нижньої білизни, напівпрозоре, десь за етажеркою…

Вона презирливо скривилась. Є в цьому щось протиприродне; чоловік, який підбирає випадкових жінок… Тьху. Хоча навряд чи вони такі випадкові, Великий… не ризикуватиме ні здоров’ям, ані репутацією. То, може, жінок для нього підбирає канцелярія?

Гнилий присмак у роті… Чому вона повинна думати про це? Про всіляку гидоту, до якої їй байдуже. Тим більше, що, можливо, існує вона тільки в її уяві…

Збоченій уяві, коли так. Вона вельми зіпсована молода відьма. Вельми відьма. Вельма. Цікаво, як далеко зайде її фантазія…

Може, він приймає на цьому ліжку саме молодих, зіпсованих, свіжих відьом?

На мить Івзі стало так незатишно, наче вона сіла на цвях. Саме собою згадалося обличчя, непроникне, мов панцерні двері: «Роблячи послугу… другові… я роблю те, чого ніяк не…»

Теж мені, протокол у людській подобі. Плювати він на неї хотів. На всі її жіночі й відьомські чари; може, він украй рідко потребує… цього. А може, украй пересичений.

Що не кажи, велика людина… цей Інквізитор.

Вона здригнулася. «Вчора я цілий день… катував жінок. А ти… мене… підтримала».

Уся втома останніх днів з ночами без сну важким ярмом осіла їй на