Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

class="book">— Ну і плюнь, Олежко. Хіба мало баб в європейській частині залишилось? А диплом… Який у тебе був? Штурмана далекого плавання? З цим — складніше. Можу в торговому порту попитати. А малого плавання можу виписати тобі хоч завтра. А на ніч біля причалу краще не залишайся. Хоча, поки я у вас на борту, навряд чи якась падла сунеться, але все ж…

Останню фразу портового наглядача особисто я зрозумів як наказ відкорковувати другу пляшку. І де в той вечір була моя помполітська хвороба? Багато чого просто не сталося б.

* * *

Одразу зізнаюся: перелякався аж до непристойності. При чому — завчасно. Буває таке. Начебто все, як завжди. Хіба що вахту стоїш не свою, а за того боцмана (Скользький пішли на берег з августійшого капітанського дозволу і повернутися до своєї вахти поки не вважали за потрібне). Темний пароплав пришвартований під порожнім причалом рибокомбінату. Хвиля під сваями хлюпає. Погода — так і шепоче. Тиша така, що чутно гавкіт собак та автоматні черги на іншому кінці міста. Все спокійно.

А тобі не йметься. Хвиля якогось печерного жаху раптом накотиться — і борсаєшся в ній. Хоча ніч, народ дрихне в кубрику і зображати героя особливо і нема перед ким. Хіба що перед Куклою — напівводолазною-напівдворянською судновою сучкою.

Коли ці четверо з’явилися-таки в кінці причалу, Кукла загавкала, а я задихав глибше. З полегшенням.

І вже не до жахів. Крутилася тільки в голові дурна фраза з Бабеля. Спокійно, мовляв, — це нальот. І ще про те, що якщо стріляти не в повітря, можна влучити в людину.

До честі грузинських абреків, навіть найнакуреніший з них, той, що зіскочив на нашу палубу для проби першим, стріляв тільки в повітря. І потім — над вухом того, кого він вважав капітаном.

Незадовго до цього я намагався будити інакше, але без пістолета в мене це не вийшло. В капітанській каюті замість рідного капітана я намацав тіло вчорашнього портового наглядача. Дістатися до кубрика й зіграти полундру більше зацікавленим особам вже не вигоріло: зіштовхнувся ніс до носа, пузом до ствола з передовим туташхією біля капітанських дверей на палубі. Якщо хто забув уже кіно про Дату Туташхію, шукайте в словнику за словом «абрек».

Брехав усе портовий нагляд: ніякі не чорні маски — так, шаликами носи обмотали.

А потім мене сміх пробрав. І, головне, чесно намагаюся пояснити місцевому Бенціону Кріку, що той, кого вони збираються бити по голові руків’ям пістолета, ніякий не капітан і нічим допомогти їм не може. Ну, не знає він, де ключі від сейфа. Не тутешній він. Ось розбуджу механіків, генератор запустимо — при світлі, може, і знайдемо. До того ж знав я, що гроші наші суднові ніякий дурень у сейфі не тримає, їх же від митниці ховати треба. Тому й реготав, розумник.

Дореготався, змайнали мене в кубрик по трапу. Тільки двері за мною брязнули. І задрайки заклацали. Підперли чимось ззовні.

Добре, що не в стоматолога. Це там ні матюкнутися, ні зуби стиснути. Хвилини дві я зупинитися не міг. А ви самі у вільний час якось порахуйте. Дванадцять сходинок трапу і всі — копчиком.

З механічного закутка одразу ж на чому світ стоїть крити мене почали. Десять років на флоті, мовляв, людина, начебто не вербований, а по трапу спускатися ніяк не навчиться і товариство від сну пробуджує. Коли довідалися, що до чого, якось одразу замовкли й засопіли. І капітан Олег тут же знайшовся. В моїй койці спав, виявляється.

— Скільки їх? — питає.

— Четверо, — доповідаю.

А він ноги з койки звісив і… так і просидів мовчки аж доти, коли над головою загуркотіло, і матрос наш, Кела, загорлав згори у люк:

— Давай всі нагору! Пашку заручником забрали!

Чого це йому тої ночі в стерновій рубці влягтися спати закортіло, Кела і сам потім пояснити не міг. А пострілів, каже, не чув. Прокинувся вже тоді, коли портовий наглядач, шнуром від магнітофона зв’язаний, з капітанської каюти ногами в переборку молотити почав.

Портовий наглядач, перш за все, підняв хвилю, що Пашку забрали. А Пашка цей — це ж я і є. І таке зло мене взяло: казала ж людина чорним по білому — на рейд знімайтесь. Так ні ж. Іще й Скользького на берег відпустив. Щоб, значить, вже напевне чого доброго не знялися? Так виходить?

Дуже злий я на Олега Палича був. Ще більше, ніж на Скользького. З Драконом — знайома пісня. Кореші приблатньоні і випивка дармова через п’ять хвилин після того, як кінці на причал подали. В будь-якому порту. Я на Скользького завжди злий, а тут ще як подумаю, що це замість нього копчиком по трапу…

І перед портовим наглядачем соромно було. Я за нього не дуже й глотку рвав. Не з нашого ж пароплава. А він он як. Першим ділом спохопився, що це ж мене немає. І отримав — за того хлопця. Гостинний який хлопець виявився!

Коли нальотники таки допетрали, що ключа їм від нього не отримати, вони просто понесли сейф з собою. Важко, звичайно. Але що робити?

Грошей у сейфі не було. Так, але саме в ньому були усі наші корочки.

— І просив же їх, не бийте по правому боку! — сміявся портовий наглядач, поки йому бинтували голову.

— Вічно мені по правій половині черепка дістається…

Портовий наглядач був росіянин. І сміявся по-російськи, заднім числом.

А мені