Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Поглянь, матусю, поглянь! Такий, як наш біля Пивихи. Тут добре буде нам!

Розена радо поглянула на дітей і, повернувшись до друзів, промовила:

— Бачите, я відчувала, що в Чигирині ми не згинемо… Знайдемо житло і хліб. Вдячна вам за піклування!

Після цих слів повернулася лицем до храму і, впавши на коліна, смиренно помолилася та вдарила поклін.

Друзі також почали молитися, кожен прохаючи милості Божої до себе, доброї долі козацької, молилися й за своїх близьких.

З настанням весняних погожих днів життя в Чигирині неначе завмерло. Іван Яровий за три дні, доки з їхньої гірки сходив сніг, не мислив навіть спробувати спуститися вниз на своєму Гнідку. Це були дні для обопільного раювання, а Марія в цей час аж розквітла, і округлий животик тільки підкреслював її жіночність та вроду. Відчуваючи, що буде мало часу після того, як пересохнуть шляхи, Іван посилено, з ранку до вечора, лаштував господарство. Зробив колиску для ще не народженого дитяти, підпер стелю в льоху новими колодами, а на горищі підлагодив пічний лежак та димар.

Марія безупинно спостерігала за його стараннями. Іноді, як щось було їй не до смаку, хмурила брівки, й Іван хутенько виправляв свої недоліки. А як закінчив уже майструвати біля колиски і вона вдалася гарною та просторою, не витримавши, зі сміхом поглузувала:

— А я не знала, що козаки ще й колиски вміють майструвати. Тут на двійняток місця буде…

Задоволений чоловік стояв біля власного витвору і не міг ним налюбуватися, а тоді з притиском промовив:

— Оце дивись, щоб мені не менше як семеро народила… Місця на всіх вистачить!

Так проминуло три щасливих дні — немов одна мить, і ось уже вранці Іван оглянув застояного Гнідка, а потім, начепивши на себе зброю, вийшов з хати. Марія ходила за ним слідом, допомагаючи то в одному, то в іншому. Трепетна її душа відчувала швидку розлуку, жінка намагалася хоч зайву хвильку побути поряд з любим чоловіком, єдиною рідною людиною в цьому світі. Іван серцем відчував її стурбованість, дивувався її проникливості.

— Марійко, не плентайся за мною! На вечерю буду вдома. Приготуй вареників із сиром… Сметана у льосі є. Прийду голодним, — кинув він слова, вже сидячи на коні, й навскіс пагорба почав спускатися донизу, на шлях.

В ці дні бездоріжжя майже вся сотня байдикувала. Козаки, занудьгувавши, не могли спокійно сидіти, грубо потискували один одного в обіймах, неначе пересвідчувалися, а чи не заслабли в засидьках…

Петро Гусак радо спостерігав за своїми хлопцями, підсміюючись з їхніх похвалянь один перед одним. Та коли вже всі вгомонилися, підняв правицю. Присутні скоріше відчули цей жест, аніж побачили.

— Козаки, хлопці! Вчасно ви зібралися, відчули душі ваші, що попереду в нас — нагальна справа! — почав Петро, і в Івана засмоктало під грудьми.

Гусак говорив те, про що всі й так уже знали: поляки миру не тримають, і попереду — знову війна. В обідню пору сотня розійшлася по хатах, а Петько Олекса, Степан Кукута та Овсій Болбот залишилися разом зі своїм старшим, Іваном Яровим, у сотника.

Петро розповів, що Хмельницький не може дізнатися, що коїться під Варшавою, Краковом, у Трансільванії. Треба добувати відомості про дії ляхів, тож розбредеться сотня по ворожих вотчинах, аби бути «очима та вухами» гетьмана.

Наступного дня Петро Гусак, вишикувавши сотню, навчених грамоті наказав залишитися, а решті вивідувачів — до вечора вправлятися на шаблях, вдосконалювати володіння ножами. Письменних козаків знайшлося зо два з гаком десятки. Коли одібрані зібралися під дашком, до них з’явився Назарій Гарячий, саме так назвався той чоловік. Поміж стояками піддашшя висіла широченна дошка, зафарбована у цегляний колір, і Назарій почав виписувати на ній літери, по черзі просив прочитати. Тут і знайшовся один горе-козак, що хотів бути письменним… Глянувши на літеру, опустив голову і почвалав вправлятися туди, де потрібна сила.

Закінчивши з літерами, Назарій Гарячий заходився вимальовувати числові знаки і запитував усіх про їхнє значення. Коли підійшла черга відповісти козакові Порубаю, той також, кивнувши на прощання головою, полишив товариство.

— З цього часу кожен має звати свого товариша паном. І відгукуйтеся, почувайте себе хоч підляшками… А хто дотягує — то і шляхтичем, — з посмішкою говорив Назарій.

Козаки, які не могли довго сидіти на одному місці, втупившись у щось або слухаючи чиїсь теревені, почали реготати та штовхати один одного. Давши на який час волю своїм підопічним, Назарій підняв угору правицю, і всі затихли. Коли вдарив паличкою по дошці, козаки примовкли, здивовано поглядаючи на Гарячого.

— Хлопці, ви — не простацькі вояки! Тож поводьтеся поважно, звикайте. Вам треба буде з посполитими зноситися… Ох, як розкусять вашу козацьку душу — шкіру на паски розпустять!

Тепер і зовсім запанувала тиша, тільки дехто з козаків перезирався зі своїми товаришами та знизував плечима.

Іван давно вже передбачав своє недалеке майбутнє і з посміхом поглядав на ремствування своїх побратимів. Та що козакам значив той Назарій… Більшість відчули шкірою кінець своїм особистим вольностям. Прагнення до свободи жило