Жозеф Анрі Роні-старший - На нові землі

Тимчасом надійшов Зур. Коли вони наблизились на таку відстань, що можна було використати списометалки, Людина-без-плечей сказала:

— Хай Аун піде праворуч; ті, що ховаються, виявлять себе.

Уламр пішов в обхід. Двоє Людей Вогню побачили, що їх помітили, і хотіли втекти. Свиснув дротик, і голосний зойк залунав над степом.

Зур теж махнув списометалкою; поточився ще один ворог, поранений у стегно.

— У Людей Вогню тепер троє поранених! — дзвінко вигукнув уламр.

Тимчасом чорною хмарою насувалась гроза. Місяць зник, і місцевість освітлювали тільки напівзгаслий вогонь та спалахи блискавки. Люди Вогню, що ховалися в темряві, боялись підставляти себе під списи й дротики. А уламр, Зур і лемури розуміли, що марно нападати на порога, схованого за каменями...

В таємничому наближенні грози настала хвилина повної тиші. Вітер на рівнині вщухав, усе живе причаїлося... І враз хмара рикнула, як табун зубрів; вода, мати всього живого, полилася, немов з відра. Людей Вогню охопила лють: їх вогонь гинув. Вони не могли тепер вартувати над схованками з каменю, де зберігали жар до кожного нового відпочинку. Адже без вогню вони блукатимуть степами та лісами, як зграя вовків.

Ватажок віддав наказ. З одчайдушним криком Люди Вогню вискочили з-за своєї схованки. Четверо (серед них було і двоє поранених) побігли до Зура та лемурів Ватажок з широкими грудьми та найдужчий з воїнів кинулись у бік Ауна. Свиснули два дротики, потім ще два, але вони не влучили в ціль, бо заважала темрява і швидкий біг ворогів. Щоб зручніше було кидати списи, Аун відійшов до річки, а Зур і лемури — до лісу.

Списи тільки подряпали ворогів, і Люди Вогню з переможним кличем прискорили свій біг. Уламр продовжував відступати, в той час як Зур наближався до прикриття. Страшна злива загрожувала ворогам. Вогонь конвульсивно бився в схованках під камінням; його захищав від зливи один лише поранений воїн, що залишився в таборі.

Вороги оточили Зура і його спільників. Охоплений жахом юнак-лемур спробував урятуватися на дереві, але одразу загинув під ударами ворожих списів та гострого каміння. Ра й Кремезний оборонялися дрюками, які зробив для них Аун. Ударом сокири Зур убив пораненого в плече ворога, але другий воїн, забігши ззаду, схопив Зура за шию і повалив його.

З п’ятнадцятиліктевої відстані, трьома велетенськими стрибками, Аун плигнув назустріч і махнув дрюком.

За першим ударом дрюк розтрощив спис, за другим повалив навзнак ворога. Тепер ватажок нападників і уламр опинилися віч-на-віч. В своїй люті вони були страшні. Ватажок нагадував ведмедя й кабана: кучерява шерсть вкривала його тулуб, круглі очі хижо виблискували. Вищий на зріст, Аун чекав на ворога, міцно тримаючи дрюк. Ворог мав важкий і гострий спис, зроблений з чорного дерева, що міг завдати страшних ран.

Людина Вогню ударила перша, проте її зброя ледве зачепила сина Тура. Одразу ж майнув дрюк, але влучив тільки в землю. Страшний рик вихопився з пащі ворога. На його обличчі позначилися люта ненависть і жадоба вбивства.

Хвилину вони дивились один на одного. Злива оповила їх мороком. Останні відблиски вогню вже не освітлювали їх. В громовиці та струсах землі обидва відчували наближення смерті.

Аун розпочав бій. Його дрюк подряпав волохатий тулуб Людини Вогню, та гостре вістря ворожого списа теж штрикнуло в плече уламра. Зброя схрестилась. Спис кольнув Ауна в груди в ту хвилину, коли він відхилявся назад. З обох ран лилась кров. Пролунав голосно бойовий клич, і Аун, схопивши спис лівою рукою, вдарив щосили правою. Дрюк влучив просто по голові. Людина Вогню похитнулась, тоді другим ударом Аун звалив ватажка на землю...

Вогонь згас. Темрява пожерла простір. Рідкі й слабкі спалахи блискавки ледве пробивали морок ночі. Аун даремно шукав Зура і лемурів: злива знищила їхні сліди.

Тоді він гукнув:

— Де ховається Зур? Син Тура переміг своїх ворогів!

Десь у лісі йому відповів лютий покрик, несхожий на голос Людини-без-плечей. Аун пішов навпомацки і зривався бігти тільки при сяйві блискавки. Коли він досяг узлісся, з’явилась і відразу ж зникла в темряві постать Ра. Лемур пролопотів кілька слів, з яких Аун зрозумів, що Зур зник. В спалахах блискавки його жести говорили краще, ніж слова... Згодом з’явився і кремезний лемур, його спроби щось пояснити були ще більш невдалими, ніж жестикуляція Ра.

Йти кудись не було ніякої змоги: страшна злива збивала з ніг людей, безсилих, як ті комахи, що поховались попід листям та в щілинках кори; і син Тура пізнав найтяжчий біль у своєму житті. Люті зойки і гірке ридання краяли йому груди, і обличчя було мокре від сліз і дощу. Усе своє життя Аун був разом з Зуром. Він полюбив юнака з того дня, коли Нао привів його з країни рудих карликів. Зур шанував його більше всіх живих істот і Аун теж шанував сина Землі.

Час від часу син Тура одчайдушно кликав свого товариша, і були хвилини, коли надія спалахувала йому в серці. Минали години. Дощ припинився, і на сході з’явилось бліде сяйво. Вже можна було бачити тіла забитих ворогів і молодого лемура з розпоротим черевом. Біля залитого дощем вогнища стогнав ворожий воїн з пораненим стегном і біля каменя лежала непритомна Вао. Вона не чула, як її кликали Аун і Ра. Знесилена жінка, цокотячи зубами, хрипко засміялась, коли побачила свого товариша й сина Тура.