Жозеф Анрі Роні-старший - На нові землі

class="book">Поранений воїн упав перед Ауном на коліна, благаючи милосердя. М’яка вдача, за яку синові Тура часто докоряли, вимагала подарувати пораненому ворогові життя. Але було пізно: двоє лемурів уже били нещасного дрюками. Аун з огидою дивився на цю розправу, але нічого не міг вдіяти: він добре знав, що таке закони війни між племенами.

Вао, що краще за Ра розуміла жестикуляцію уламра, пригадала кілька слів, яких її навчив Зур. Вона вислухала лемурів і пояснила Аунові, що Люди Вогню потягли сина Землі в ліс. Навіть лемури своїми рисячими очима не могли нічого побачити крізь завісу дощу. Ра заблудився б так само, як і поранений та знесилений Кремезний. Отже, доля Зура була ще неясною, і надія знову зажевріла в грудях Ауна. Цілий ранок він шукав слід. Якщо тільки Зур ще живий, слід мав бути десь далі. Лемури розсипались в розшуках по лісу. Вчорашні втікачі теж приєднались до гурту, але допомога стількох гострих очей та чутливих носів нічого не дала... Нарешті, одна група шукачів пішла берегом проти течії, а друга — за течією; обидві повинні були перейти на протилежний берег. З другою групою пішов і син Тура. Шукачі йшли вже дві третини дня, а потім перейшли бродом річку. На березі Вао, голосно скрикнувши, зупинилась: слід знайшовся! На глинистому грунті залишилися відбитки ніг, а серед них і Зурові сліди.

Радість заклекотіла в серці уламра, але її відразу ж приглушив страх. Слід був давній. Люди Вогню пройшли тут вранці, і наздогнати їх можна було тільки на другий день. До того ж Аунові треба було йти самому, бо лемури не могли поспіти за ним. Він заспокоїв себе тим, що зброя у нього надійна: три дротики, підібрані на полі бою, два списи, сокира й дрюк. Мисливець ніколи не забував камінці для добування вогню. Вирішивши покинути лемурів, Аун зупинився, його серце забилось від глибокої ніжності до цих слабосилих і погано озброєних людей з нерозвинутою мовою та примітивною жестикуляцією; вони полювали разом з ним, жили біля його вогнища, і не один з них мужньо й самовіддано бився з нападниками. Аун ласкаво промовив:

— Ра, Он і Вао — спільники уламрів... Але Люди Вогню випередили нас і йдуть швидко... Наздогнати їх може лише Аун.

Вао зрозуміла його жести і пояснила іншим. Важка туга охопила лемурів.

Коли Аун пішов, Вао плакала, а Ра скиглив, як поранений собака. Вони видерлися на підвищення, з якого починалось плато. Уламр біг швидко, як вовк. Лемури ще раз гукнули на нього, і він, зупинившись, заспокоїв їх:

— Син Тура ще повернеться до Волохатих Людей!

І побіг далі.

Слід то майже зникав, то знову ставав чітким. Коли на зупинках утікачів земля проймалась міцним запахом, Аун знаходив трави, які Зур довго тримав у руках, перш ніж викинути. Син Тура розумів тонку хитрість ва. Він дивувався, чому Люди Вогню не вбивали свого бранця, що не міг бігти так швидко, як вони, і затримував їхню втечу.

До смеркання Аун зупинявся на відпочинок тільки двічі, і то зовсім не надовго. Він біг і ввечері, при світлі місяця та зірок. Слід ставав свіжішим. І все ж, коли вкрай стомлений уламр ліг відпочити серед скель, утікачі були від нього ще далеко.

На світанку Аун обійшов невеличке озеро і спинився в лісі. Не раз він збивався із сліду, але опівдні, коли настав час перепочинку, раптом затремтів від хвилювання. Слід знову ставав чіткий: кількість Людей Вогню збільшилась, бо до них приєднався ще один маленький загін. Аун бачив навіть, звідки прийшли нові воїни. Тепер йому доведеться битися з шістьма ворогами, які до того ж наближались до своєї орди.

Боротьба здавалась справжнім безумством. Кожен з уламрів відмовився б від погоні, але тільки не Аун та Нао. Хвилювання за долю товариша дужче за обережність кликало сина Тура далі; крім того, Аун покладався на свою швидкість, якій міг позаздрити навіть онагр: коротконогі Люди Вогню ніколи б його не наздогнали.

Надходив вечір другого дня, коли сталося страшне: Аун заблудився. Це трапилось біля річки. Вона була неглибока, і уламр перебрів її легко. Але на другому березі слідів вже не було, незважаючи на велике число тих, за ким він гнався.

До пізнього вечора Аун у відчаї шукав сліди, але так і не знайшов. Тоді він сів, стомлений і сумний, не зважившись навіть розкласти вогнище.

Після короткого перепочинку Аун пішов далі. І тут, серед пересіченої місцевості, де галявини поступалися місцем чагарникам, вітер доніс до нього сильний запах. Він нагадував запах Людей Вогню, але в ньому чулось і щось інше. Та слідів Зура ніде не було.

Аун обережно пішов поміж кущами і заростями бамбука, продерся крізь високу траву й раптом опинився перед тими, кого шукав... Від несподіванки він затремтів: перед ним звелися дві постаті, присутності яких він не міг відчути: вітер односив геть їх запах.

Його помітили. Треба було готуватись до бою. Повний місяць освітлював обидві постаті, і Аун побачив, що це не чоловіки, а жінки. Присадкуваті, коротконогі, вони були схожі постаттю і обличчями на Людей Вогню. Кожна з жінок тримала в руках важкий довгий спис.

Жінки уламрів рідко коли бували озброєні. І хоч Аун уже бачив лемурок, що майже не поступалися силою чоловікам, його здивували ці погрозливі пози. Він не відчував ніякого гніву і тому сказав по-дружньому:

— Аун прийшов не для того, щоб убивати жінок...