Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

після чого підсунулася ближче до узголів’я.

— Дуже змок?

— Ні.

— А де був?

Її не так щоб аж дуже цікавила відповідь, вона лише намагалася зав’язати розмову, та, вочевидь, обрала для того не надто доречну фразу. Сприйнявши втому в маминому голосі за нотки докору, Марк спочатку наїжачився, а вже за мить відчув у своєму наче спалахи полум’я. Хлопець злякався сили свого гніву, та не робив нічого, щоб його приборкати. Ще секунду тому він хотів, щоб вона пішла, тепер же думав, як дошкулити, як завдати їй болю.

— Ніде, — виплюнув він. — Гуляв.

Янині очі потемніли, проте тінь швидко зійшла з обличчя.

— У тебе все гаразд?

— Все добре.

— А як у школі?

Марк закотив очі.

— Та нормально все.

Мовчанка.

— Я приготувала котлети й пюре…

— Я не голодний.

— Але ж ти нічого не їв!

— Я ж сказав, що не хочу вечеряти!

Яна зітхнула.

— Останнім часом нам із татом якось не вдається з тобою поговорити. Я постійно втомлена, а в нього… ти ж знаєш, який важливий цей рік на новій роботі. — Це все не те. Вона відчувала, як її слова відлітають від невидимої броні, що постала поміж нею та сином. Якоїсь миті та броня здалася їй такою товстою, такою реальною, що Яна засумнівалася, чи Марк фізично її чує. — Я просто хочу сказати, що ми тебе любимо й хвилюємося за тебе. І якщо я запитую, куди ти йдеш чи де ти був, то це не для того, щоб тебе контролювати. Я просто хочу знати, що з тобою все гаразд.

— Добре, — буркнув хлопець.

— І я не хочу, щоб ти сердився.

— Я не серджуся.

Яна провела долонями по обличчю — зверху вниз, відтягуючи шкіру під очима. Мабуть, якби не втома, вона доклала би більше зусиль і зрештою достукалася б до сина. А так лише луною повторила:

— Добре, — підвелася й вийшла з кімнати.

За п’ять хвилин до Марка зазирнув Арсен.

— Я зайду?

— Заходь.

Дід підгорнув халат і примостився на край ліжка. Він щойно помився: у бровах і біля коренів ретельно розчесаного волосся виблискували краплини води. Арсен не любив сучасні гелі для душу, тож сам собі купував дігтярне мило й користувався лише ним. Те мило мало специфічний запах, який линув від діда ще довго після виходу з ванни. Марк роздув ніздрі, втягнув повітря. Він пам’ятав той запах із дитинства й завжди уявляв, що так пахнуть рештки затонулих кораблів.

— Розсердив мамку, — радше ствердив, ніж запитав Арсен.

Хлопець відвів погляд, мовляв, хоч ти не починай.

— Я нічого їй не сказав.

— Так і я про те, що нічого. Вона зараз багато працює. Ти ж сам бачиш: увесь день на роботі. Її колега нещодавно звільнилася, не витримала через ту історію восени, а твоїй мамі зараз важко.

— Яку історію? — звів голову Марк.

— Матір хіба не розповідала?

— Ні.

— Минулої осені, якраз після того, як ми переїхали, в її колеги, у Володимирівни, загинули син та онук.

Хлопчак замотав головою.

— Я нічого не чув.

— О, то рідкісно паскудна історія… Ти ж пам’ятаєш Катерину Володимирівну?

— Ну так… — Марк покрутив у повітрі долонею, — не дуже.

— Вона живе тут недалеко, на проспекті. Її онукові ще й п’яти не було. — Дід почухав потилицю. — А може, п’ять якраз і виповнилося. Малий потішний був, я бачив його двічі чи тричі, от тільки мав проблеми зі здоров’ям. Ніяк йому діагноз не могли поставити: чи то епілепсія, чи то ще якась херня. Щось із головою, спав погано. Із двох років його лікували в Україні, але не дуже успішно, тож минулого літа його батько, син Володимирівни, повіз малого до Америки. До Балтимора, по-моєму. Там спочатку все добре складалося, підлікували пацана, а на початку вересня він загинув. Згорів, випадково торкнувшись високовольтного дроту на даху готелю, де вони з батьком відпочивали.

— Жесть.

— Отака історія, — підсумував дід. — Ця мамина колега… Вона могла йти на пенсію, проте не захотіла звільнятися. Думала, що витримає. Мабуть, боялася, що на самоті стане гірше, сподівалася, що робота допоможе забути, але сталося по-інакшому. Вона ще так-сяк добула до кінця перший семестр, а потім її чемно попросили. Заміну поки що не знайшли, і тепер твоя мама мусить тягнути подвійне навантаження, — Арсен, ледь нахиливши голову, дивився на онука. — Не будь засранцем, домовились?

Хлопець почервонів.

— Домовились.

Дід помовчав трохи. Потім запитав:

— Як усе пройшло?

— Хріново.

Арсен спершу зміркував: «Ласкаво прошу в доросле життя», — а потім насупився:

— Шпиндику, ти відколи це матюкаєшся? Хоч при матері такого не кажи! — Марк не озивався, спрямувавши сердитий погляд на складки ковдри. Арсен похитав головою та спокійно закінчив: — Що, аж так хріново?

Хлопець кивнув. Дід тихо гмикнув.

— Послухай, тобі лише чотирнадцять.

— То й що? — гиркнув Марк.

— Я в чотирнадцять іще не ходив на побачення.

— А на провальні?

— І на провальні не ходив. І взагалі я вважав, що ти… — Арсен намагався приховати посмішку, — що тобі…

— Що? — спідлоба зиркнув хлопець.

— Я давав тобі ще років два до першого побачення. Ти значно швидше впорався.

Марк криво посміхнувся.

— Це тому, що я жирний, так?

Дід розкуйовдив йому волосся.

— Ти розумний, Марку, і ти це знаєш. Я думав так не тому, що ти жирний, а тому, що через два-три роки дівчата почнуть звертати увагу на те, що в тебе тут. — Арсен торкнувся пальцем онукового лоба. — І це все змінить, от побачиш. Я розумію, тобі зараз начхати на мої слова. Просто повір: у тебе все попереду. Можеш постраждати кілька днів чи навіть тиждень, але не переймайся дуже. — Дід торсонув хлопця за ногу. — Обіцяєш, що не будеш?

Марк знехотя буркнув:

— Не буду.

Хлопцеві не полегшало від почутого, а проте дідові слова примусили поглянути на ситуацію під іншим кутом. Після того як Арсен пішов, хлопець поклав на коліна планшет і зайшов у VK. Ніка була в мережі.

Марк 22:06

привіт

Хлопчак знову почав пітніти. Кров ринула до щік та вух.

Спливла хвилина, доки дівчина відповіла.

Nika 22:07

привіт))

як ти?

Марк 22:07

як фільм?

Nika 22:07