Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

Цікаво, а як у ті часи називалася майбутня «Московська земля», з якої невдовзі й мав започаткуватися горезвісний процес «збирання»?

Відомий дослідник історії кримчанин О. Корсовецький (1999), покликаючись на дані історичної граматики, аргументовано доводить, що згадана у «Слові» поряд із «многи страны» — Литвою та Деремелою, країною ятвягів, країна «Хінова» має звучати як «Фінова», себто «Земля фінів». Не дивно, що саме з угро–фінськими словами пов’язують деякі дослідники назву російської столиці — виходить «ведмедиця» або, що, на думку дослідника, «ще вірогідніше», «Чорна вода» чи «Коров'яча калюжа». Однак, зазначимо, офіційна російська топонімія (Поспелов, 1988. — с. 129) сприймає це як «пусті кабінетні домисли». Та й «наймення Фінова (навіть Хінова), — наголошує О. Корсовецький, — не знайти в російських наукових публікаціях, бо це незаперечно засвідчує неслов'янську належність означеної землі»[29].

Тож українці — брати. «Ясна річ, молодші», — слушно додає Ю. Шевельов. Тому за самопроголошеним правом «старшого» російські шовіністи пригрібають собі все, що бодай лівій нозі забагнеться, — і «престижні» шматки нашої історії, і видатних діячів, митців та вчених (у тому числі й новітньої доби), і пам’ятки культури та історії [по суті, ці імперські, чи то пак «старшобратні», манери демонструє й сучасна, демократична Росія (Коваленко, 1993): «Кремль стосовно військового майна (в тому числі військової нерухомості) на території інших республік (України, Грузії, Латвії та ін.) фактично оголосив повну сваволю: «все, що нам вдасться захопити, де б то не було і як би то не було (також, наприклад, угон літаків. — В. К.) — усе наше»]. Он як хвацько і з яким самовдоволенням демократ Єльцин оголосив про те, що нібито саме російський народ дав світові Ярослава Мудрого (Вахрин, 1993).

«Навіщо ж присвоювати чуже? — дивується російська дослідниця історії Е. Ільїна (1990), додаючи, що «Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, “Повість временних літ”, Нестор, Київська Русь, Київ — усе це належить Україні». Це, до речі, загальновідомо. І взагалі, «яка Росія в 12 столітті?!» — обурюється далі авторка, непризвичаєна ще до таких перекручень. Та й російський академік О. Шахматов, попри його, за висловом Ю. Шевельова, «російсько–імперський патріотизм», наголошував у 1916 р. (1922. — с. 52.): «...Ми повинні одкинути якнайрішучіше гадку про те, що Київщина з давніх часів залюднена була не предкоми сьогочасних малорусів, а предками сьогочасних представників інших руських народностей. Шукати в Х–ХІ віці над Дніпром великорусів — це річ цілком даремна, бо ж великоруська народність походження нового». І те ж про мову: «...поняття “великоруська мова” означає явище пізнішого походження; перед настанням сієї мови точилось відрубне життя північно–русів (тоді ще переважно угро–фінів. — М. Л.) і середньо–русів (їх автор називає ще «полуднево–руським племенем», маючи на увазі праукраїнців. — М. Л.); говорити про мову правеликоруську ми не можемо» (Шахматов, 1913. — с. 8).

Ще раніше В. Ключевський дійшов висновку (1904. — с. 361–362), що «великоруське плем'я вийшло не з розвитку, що продовжувався... старих (києво–руських. — М. Л.) обласних особливостей», властивих населенню «центральної середньодніпровської смуги», яке «служило основою первісної руської народності» (центром її «був Київ», зазначає історик), а «було справою нових різноманітних впливів, які почали діяти після розриву», тобто відокремлення від автохтонної народності згаданої «смуги» тієї її частини, яка намірилася колонізувати заселені поки що «дикими» племенами північні землі і вже невдовзі посяде там місце провідної верстви новостворюваного етносу. Цим, власне, і було започатковане «утворення... великоруського племені... що розпочалося приблизно з XIII ст.»