Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

16). ">[30]. При цьому дослідник вповні припускає, що «й до XIII ст. існували деякі місцеві побутові особливості», які, з одного боку, утворилися під впливом «обласного поділу Руської землі», а з другого — були «унаслідувані від більш давнього племінного побуту полян, деревлян та ін.», однак, переконаний він, вони вже «стерлися від часу та переселень...»

Але XII ст. — то ще далеко не межа. Он і російський історик М. Карамзін, відомий, як стверджує Г. Макогоненко (Карамзин, 1988. — с. 19), ретельністю, з якою він «вивчав руські літописи», постійно зловживав термінами «Росія» та «росіяни» усюди, де належало б писати «Русь», «русичі». Зокрема, розповідаючи про правління київського князя Олега, пише (там само. — с. 121): «В Олегових умовах з Імперією (Візантією. — М. Л.) сказано, що грек, ударивши мечем росіянина (і це в договорі 907 (або 911) року! О мудрі греки, до появи самоназви «Росія» ще має минути вісім століть — та й після того Європа довго ще називатиме її Московією, — а вони вже, виявляється, далекоглядно пишуть в офіційному державному документі «росіянин»! Та й сам Олег, якщо вірити Карамзіну, не пас тут задніх — на с. 220 згаданого видання читаємо, що Київ, «за словом давнього Олега, мати городів російських...» — чого ж тоді можна вимагати від «аматора» Ананьєва, про якого мова ще попереду? — М. Л.), або росіянин грека, зобов'язувався сплатити за вину 5 літр[ів] срібла[31]. Росіяни брали також у Царграді за кожного невільника грецького 20 злотників...» Якщо вже «росіяни», то, певно, доладніше було б казати «у Стамбулі», а не «у Царграді». Та зайве й наголошувати, що ця вигадка — цілковито лежить на совісті згаданого історика, бо насправді читаємо, наприклад, у доповіді Всеросійському археологічному з’їздові, що проходив 1911 року в Новгороді (Падалка, 1915. — с. 13), у тому договорі одну з високих сторін іменували «Русинами» й «Русью», а іншу — «Христьянами» та «Греками». Ну, а щодо узвичаєних для багатьох російських істориків вживань назви «Росія» усюди, де всякий історик беззастережно мав би вживати назву «Київська Русь», то їх годі й порахувати: на воловій шкірі не запишеш — не вмістяться.

Тим часом, навіть за Петра І Європа визнавала, що існує Московщина, а ніяк не вигадана «Росія», чим надзвичайно дратувала новоспеченого імператора. І з цим «неподобством» дуже серйозно боролися, всіляко пропагуючи «нову» Росію. Ось що, наприклад, з наказу царя писав князь Меншиков московському послові в Копенгагені В. Долгорукову (Соловьев, 1963. — т. 17. — с. 333): «В усіх курантах (тогочасних газетах. — М. Л.) друкують державу нашу Московською, а не Російською, і того ради звольте у себе оце перестерегти, аби друкували Російською, про що й іншим до всіх дворів писано». Щоправда, й самі росіяни, чи то пак московити, вже після проголошення «царем–реформатором» нової назви імперії, щоб запобігти можливим непорозумінням, використовували й стару. Так, замовлена імператором на початку 20–х років XVIII ст. «Новая достоверная всея Европы карта»(автори «А. Ф. Зубов, П. Пикарт и ученики») назву «Россіа» доповнювала необхідним роз’ясненням: «или Московиа» (Алексеева М., 1990. — с. 146).

А ось лише один штрих до того, як «перестерігали» — із доповіді російського агента Я. Толстого шефові російської поліції з Парижа (Тарле, 1937. — с. 567): «Шпальти п'яти газет (наведені їх назви. — М. Л.) будуть в моєму розпоряджені, тільки–но я отримаю засоби для їх заохочення. Для досягнення хороших результат ів необхідно було б, опріч іншого, заснувати власну газету і мати її цілковито в своєму розпорядженні, доручивши орудування нею підставній (розрядка Є. Т. — М. Л.) особі». І ця тактика таємних фінансових ін’єкцій, яка, звісно, не обмежувалася підкупом самих лише «курантів» (починаючи від Вольтера й Дідро і кінчаючи численною когортою сучасних діячів та цілою мережею різноманітних рухів і партій з їх газетами й видавництвами в країнах Заходу аж до початку 90–х років XX ст., Москва, використовуючи різноманітні форми прихованої фінансової підтримки, традиційно щедро винагороджувала їх за плідну діяльність над створенням привабливого іміджу Російської імперії в усіх її різновидах), давала змогу доволі швидко досягати очікуваних результатів — уже за часів Шевченка крадену назву «русский», «Россия» Європа визнала. І не тільки визнала — звичка заміщати цими назвами всі народи, які були у Союзі, та й увесь СРСР назагал стала таким усталеним стереотипом, що й досі чуємо про «здобутки росіян» в освоєнні космічного простору, створенні атомної зброї тощо і навіть про «велику перемогу російського народу над фашизмом», наче численні інші «братні народи» не мали до того жодного стосунку!

А от сам Кобзар «не визнавав і постійно вживав лише “москаль”, “московський”, “Московщина”», як «не визнавав Московщині права на будь–який спадок Руської держави IX–XIII ст. з столицею Києвом, і тим протестував проти загарбання України...» (Овчар, 1995).

Тож, мабуть, уже досить робити вигляд, що нічого такого не відбувається, коли ті, хто не має на це ніякого історичного права, присвоюють собі чималий шмат нашого історичного минулого, щоб досягти притягнутої за вуха «тисячолітньої» історії, а ми, вражені комплексом провінційності та вторинності, тільки сором’язливо червоніємо, як молодичка, нахабно ущипнута на людях.

Ось і для відомого російського письменника А. Ананьева, шо взявся за дослідження «тисячолітньої загадки» Росії, «русское»