В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

щоб кожний з вас знав, що коли робити, бо один проморгає, то всім погано, – попередив Сива Шапка своє товариство.

Не розуміє Самко, що вони надумали робити, але, побачивши, що всі поробилися суворі та поважні, і йому зробилося чогось страшно.

Абрум мовчки подав Самкові жіночу керсетку, той догадався й одягнув, потім надів йому на голову віночка з квіток, розправив на потилиці рясні стрічки. Усі інші мисливці теж почали перев’язувати один одного рушниками та хустками. Один з них сів рядом із Самком, посідали й усі інші, окрім Абрума і рушили помалу з майдану. Проїхали трохи, потім зупинилися в завулкові, на задній віз сіло ще троє людей; то були музики, бо Самко почув, що брязнули цимбали. Рушили знов, але їхали помалу.

Проїхали чимало довгою вулицею, всі мовчали. Аж ось почало розвиднятися. На перехресті Сива Шапка, що правив на передньому возі, де сидів Самко зі своїм молодим, крикнув: «Ну-ну!» і підняв пужално вгору. На другому возі позад Самка почувся спів: то поїжджани затягли пісні, та такими п’яними й хрипливими голосами, неначе вони справді пили декілька днів на весіллі, а оце вже перепилися й похрипли.

Дивилися на весільний поїзд міщани та перекупки, що йшли по торгу та заздро посміхалися.

– Ну-ну! – гукнув ще раз Сива Шапка і помахав пужалном.

Зацигикала на задньому возі скрипка, забрязкотіли цимбали й загув бубон, погнав Сива Шапка своїх пару коней, загаласали, затюкали п’яні поїжджани, загуркотіли колеса возів. Справжній весільний поїзд та й край.

Ось і застава. Вибігли з куреня вартові, дивляться на веселий поїзд та сміються. Їм не наказано затримувати або зупиняти поїжджан. Та ще спробуй зупинити п’яних городових козаків, то й лиха з ними наберешся.

Од’їхали поїжджани далеченько од застави. Почав Сива Шапка здержувати коней та позирати назад, немов когось виглядаючи. Дивиться стурбовано. Нарешті він зупинив коней і, ставши на возі, почав дивитися в той бік, де Чернігів.

Подія на шляху

– Їдуть! – промовив весело Сива Шапка. – Готуйтеся, хлопці! – гукнув він голосно до своїх. – Ану, молода, бери й ти до рук голку, – сказав він Самкові, даючи йому пістоля.

– Направиш на якогось вершника (там побачиш, на якого) та гукнеш: «стій». Але не стріляй, коли не боронитиметься й не тікатиме, – наказав він і торкнув коней, гукнувши: – Ну-ну!

Заграли знову музики, загаласували п’яні.

Аж чує Самко крізь галас тупотіння кінських ніг. Ось пробігли три вершники, заторохкотіли колеса, і повз поїжджан пробіг берлин, а в ньому пан з гачкуватим носом, потім ще берлин. Самко трохи не скрикнув від несподіванки: він побачив у берлині Марка, а обабіч його двох москалів з рушницями на плечах. За другим берлином пробігли ще троє вершники.

Поїжджани, мов не звернули уваги на них, дали їм пробігти трохи вперед.

Ось невеличкий лісок неподалік від дороги, а за ним поворот на гору. Ось уже ховається за ліском перший берлин.

Погнав Сива Шапка своїх коней і, коли вони догнали під яром обидва берлини, він став знову на возі і, заклавши в рота пальці, гучно свиснув.

Озирнулися вершники, почувши посвист, дивиться назад і пан. Добігають передні вершники до містка, але падають на середину мосту бильця, з обох боків загороджують місток, а з-під містка вискочило троє озброєних людей, зупинили вершників. Зупинився раптом перший берлин, а на нього набіг задній. У ту ж мить поїжджани оточили з обох боків купу з берлинами й вершниками, закричали: «стій!» – наставляючи на всіх зброю. Стрельнув у когось пан, але не влучив. Зате Сива Шапка влучив йому в руку кулею. Самко, побачивши, що вершники покидали зброю, кинувся до берлина, де сидів Марко, щоб оборонити його від москалів. Та Марко сам догадався на цей раз: він схопив обох москалів, обняв їх обох і так міцно пригорнув до себе, що вони обидва зомліли й повипускали з рук рушниці.

За одну хвилю роззброїли пана, москалів і вершників. Вони всі мовчали, дивлячись з жахом на дивовижних поїжджан. Зрозуміли, що це їх захопили в свої руки розбійники, бо робили все так швидко, наче муштровані. Хто в’язав докупи коней, хто складав на вози зброю, а інші оточили всіх колом, держачи в одній руці ножа, в другій – пістоля.

– Хто хоче бути живий, хай і не думає тікати, – сказав суворо Сива Шапка. Він наказав своїм завезти берлини за лісок. За ними погнали пана, москалів і всю челядь. Зупинилися за ліском.

– А, пане, давно ми хотіли зустрітися з тобою, та все не доводилося, – промовив до зв’язаного пана Сива Шапка.

– Про твою, пане, лютість до холопів давно вже йде слава. Скількох людей ти закатував на смерть?

Пан мовчав, тремтячи від жаху.

– Чули ми, пане, що в останній раз ти звелів одного холопа закопати живого в землю за те, що він на полюванні поранив ненавмисне твого улюбленого хорта. Так воно було, пане? – запитав Сива Шапка.

– Я звелів потім одкопати... Хотів полякати... – промовив пан, клацаючи зубами.

– Та одкопали його вже мертвого... – додав Сива Шапка. – Ми все знаємо. А коли Божий суд мовчить, царський потурає, то є для вас наш суд.

Уже не з жахом, а з радісним здивуванням поглядають