Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

«Гм… – заграли знайомі бісики в Мелитонових очах. – А чи тільки з голови? – Він придивлявся до куревського обличчя намальованої пані й тихенько наспівував сороміцьку коломийку: «Ой дана та й дана, така в мене кучерява, як шкіра з барана!»

Й замовк, позираючи на нас лукавим поглядом, і я вже знав, що в нього вертиться на язиці якась масна оповідка.

«Якось прийшов до чорта молодий граф просити, щоб привернув до нього серце неприступної панни, – почав розповідати єфрейтор, – а він за це готовий продати нечистому душу. Чорт не захотів його душі – нехай граф краще в заплату за послугу задає йому вічно якусь роботу. Й подумав закоханий панич, що чорт зовсім дурний, і радо погодився. Арідник тут же навіяв панянці чари кохання, й вона прийшла до графа в ліжко… Аж тут не те: не встигне він дотулитися до коханої, як нечистий з’являється на порозі: давай мені роботу! Граф посилає його побудувати міст на ріці, а чортові це як два пальці обісцяти; потім граф наказує збудувати замок, далі – ціле місто, й чорт умить усе ретельно виконує й не дає графові змоги взяти красуню. Аж врешті панна сама вийшла до арідника, щось там до нього прошепотіла, й нечистий пропав навіки… Довго та пара жила в любові, діждалися вони дітей і внуків – і ось одного разу проходжуються, вже старенькі, парком, аж бачать: сидить їхній чорт на пеньку й, спльовуючи в долоню, щось розправляє на коліні, аж свистить. Спитав граф у дружини, що ж це він робить? «А-а, я забула тобі сказати, ти ж такий був тоді нетерплячий: я вийшла до нього, висмикнула з лона волосинку й сказала, щоб він її розправив. Отож чорт і досі розправляє…»

Кельнер подавав на стіл пахучі м’ясні страви, кожен з нас присував тарілку ближче до себе, щоб Федько не зжер усього, а він таки хапав найбільші кусні й ковтав їх, мов крокодил. Мелитон замовляв вино, карменадлі, пудинги, гарячий шоколад – тратив гроші гейби перед смертю, а сам до страв не доторкався, лише пив і придивлявся голодними очима до намальованої дами.

І враз сталося диво: дама зійшла з рекламного щита і, вихляючи тугими стегнами, підійшла до нашого столика, провела пальчиками по Мелитоновому підборідді й млосно заговорила зрозумілою мовою – була то, певне, хорватка або герцоговинка:

«Красунчику мій, я тебе хочу…»

Я оглянувся: намальована дама й далі пишалася на щиті, а біля Небожителя сиділа жива, схожа на неї повія. Вона розстібала ґудзики на блузці й зваблювала жовніра повними, мов бохонці, цицями; Мелитон уже нічого не бачив, тільки її, він вихиляв один за одним пугарі червоного к’янті й залазив рукою курві в пазуху, а вона горнулася до нього й слинила йому щоки; ми ж, не знаючи, що чинити, почали виходити з-за столика…

Аж тут уперіщила злива, Мелитон вихопив із гніздечка на столику парасольку, взяв даму за стан, і вони обоє зникли за стіною дощу.

Здивовані й заздрісні, ми чекали на Мелитона в його наметі, хоч і не знали, коли він вернеться, чей з борделю може прийти аж уранці. Я був злий на приятеля, мов пес: як він міг умить забути Катерину, адже водно вистогнував свій жаль за нею: сарака моя жінка, сарака! І що з того – проміняв свою красуню на вуличну лярву!

Однак наш донжуан вернувся зовсім швидко, і я спитав його: гарбуза отримав чи грошей не стало, бо ж чималу суму залишив для кельнера на столі.

А Мелитон промовив гордо:

«Не согрішив, не согрішив!»

«Як це тобі вдалося? – здивувався я. – Як зумів стриматися перед такою спокусою?»

«Я спитав її, коли ми зупинилися під червоним ліхтарем, скільки вона візьме за ніч. А лярва відповіла: «Не хочу від тебе ані крейцара, такий бо ти файний!» І тоді я спам’ятався: якщо за гроші, то це така сама потреба, як, приміром, наїстися. А задурно – то вже любов. А в мене любов одна, одна! Ой сарака моя Катерина, сарака!.. Я пожбурив парасольку й залишив повію під ліхтарнею…»

Мелитон ліг на прічу, заклав руки під голову, й голосне його зітхання, ніби протяг, прошило намет, він зажмурив очі й тихенько проспівав: «Шіда-ріда, шіда-ріда, шіда-ріда-дочки, снилась мені моя любка гола без сорочки»; я дивився на нього й ще раз ствердив про себе, що вродливішого мужа на світі немає…

Й видав тоді філософську сентенцію:

«Щоб втриматися в чесності, треба неабиякої мужності, а щоб стати падлюкою, досить незначної слабинки…»

Мелитон розплющив очі й довго дивився на мене, чекаючи подальших моїх слів, – напевне, ждав від мене більш високої похвали за свій благородний вчинок. І я готовий був далі вправлятися в моралізаторстві, аж тут Федько Мазур, та остатна оферма, випалив досить-таки дотепне:

«А ти хоч висмикнув звідти-во бодай один волосок собі на пам’ять?»

«Я ж не чорт, дурню! – підвівся Мелитон, сплюнув і враз із сентиментального однолюба став розсердженим нахабою. – Чув я, Федьку, що в нашому реґіменті закінчилися стрільна й набої… Тож на тебе тепер уся надія: вийди за окопи, настав у бік П’яви голу задницю і гримни так моцно, як умієш тільки ти: якщо не вб’єш якогось там італійця, то хоч добре налякаєш!»

І в ту мить, ніби наврочений, схопився Федько за живіт, прожогом вискочив з намету, зсунув над