Кейт Аткінсон - Руїни бога

вона дала йому раніше, — він уже втратив блиск новизни. Тедді зауважив, що Урсулині ромашки, замотані у вогку газету, уже понурили голови й майже пов’яли. «Нічого не вберегти, — подумав він, — усе вислизає крізь пальці, як пісок чи вода». Чи час. Може, нічого й не варто намагатися вберегти. Але від цієї аскетичної думки він відмахнувся.

— Наш шлях до смерті починається з тієї самісінької миті, коли ми входимо у світ, — раптом сказала Сильвія, дивлячись, як згорблена Бріджит несе до їдальні тарелю печених яблук.

— Позбирала ось, — сказала Бріджит.

Відколи місіс Ґловер вийшла на пенсію й переїхала до сестри у Манчестер, Бріджит перейняла на себе її обов’язки з бурчання. Виявляється, того року рясно вродили яблука (єдиний фрукт, до якого Бріджит ставилася без підозр), але найкращі Сильвія продала. («Вона виросла в Ірландії, — сказала Сильвія, — у них там немає фруктів»). Бріджит дала йому маленьке, прив’яле, над’їдене червами яблучко «на дорогу», й тепер воно гріло набиту кишеню.

Замість того щоб зустрітися з вигаданими друзями, Тедді рушив в обхід лондонських пабів і напився — доброзичливці проставляли йому випивку. Він виявив, що дівчата липнуть на форму повітряних сил, хоча намагався уникати «гуляк із Пікаділлі» — перетинаючи Атлантичний океан, він довідався, що так американські солдати називають проституток із Вест-Енду. То були сміливі й зухвалі дівчата — цікаво, вони й раніше заробляли цим ремеслом чи поз’являлися як неминучий почет війни?

Урешті він виблукав до Мейферу й замислився, де б то заночувати. Він зіштовхнувся з дівчиною («Айві, рада познайомитися»), яка також заблукала у темному місті, і вони рушили далі під руку, доки випадково не вибрели на готель «Флемінґс» на Гаф-Мун Стріт. Нічний портьє дивився на них скоса — вони сміялися над ним, лежачи на покривалі, зіпершись на подушки, й пили пиво з великих пляшок, які Айві звідкись видобула.

— Непогане місце, — сказала вона, — та ти, мабуть, багатій.

Тієї ночі він справді був багатій — Іззі вручила йому двадцять фунтів відступних за Авґуста, й він збирався процвиндрити, скільки встигне. Тринькало-Іззі казала, що у савані кишень немає.

Як виявилося, легковажна Айві була в жіночому допоміжному корпусі територіальної оборони, у відгулі з протиповітряної оборони Портсмута. («Ой, мабуть, не треба було казати, де ми стоїмо»).

Завила сирена повітряної тривоги, але вони не стали шукати сховище. Натомість вони дивилися на безкоштовні феєрверки, спонсоровані Люфтваффе. Тедді потішився, що застав бодай кінець Битви за Британію.

— От бидло, — радісно сказала Айві, коли нападники промайнули у них над головою.

Її команда «прогнозувала нальоти» — «оператор номер три». («Ой, знову зайве ляпнула!»). Він був без поняття, що це значить.

— Всипте їм перцю, хлопці! — заволала вона, коли снаряди прокраяли в небі червоні лінії. Вони побачили, як прожектор піймав бомбардувальника. «То ось, як це виглядає з іншого боку», — зрозумів Тедді, зачаївши подих: він думав про пілота в тому бомбардувальнику. За кілька тижнів і він там буде.

Проте літак вислизнув із променя прожектора, і Тедді зітхнув із полегшенням.

*

— Рук не розпускай, — сказала Айві, роздягнувшись до комбінації, перед тим як вони нарешті залізли до холодного ліжка, і суворо додала: — Я дівчина порядна.

Вона була простушка з кривими зубами й нареченим на флоті — Тедді думав, що вона в безпеці від його залицянь, особливо як врахувати, скільки він випив, проте глупої ночі вони скотилися до середини прочавленого матрацу, і вона вправно примостилася так, що він увійшов у неї, досі запаморочений сном: він вирішив, що протестувати — не по-джентльменськи. Це закінчилося швидко, дуже швидко. У кращому разі це була суто плотська розвага, у гіршому — ганьба. Коли вони прокинулися з посоловілими від пива очима, Тедді чекав, що Айві каятиметься, але вона потяглася й підсунулася до нього, чекаючи на продовження. У сірому ранковому світлі вона виглядало втомлено. Якби вона не знала так багато про протиповітряну оборону, він подумав би, що Айві — із дівчаток з Пікаділлі. Картаючи себе (вона непогана дівчина, весела, це просто він — сноб), він вибачився й пішов.

Він заплатив за кімнату й попросив портьє принести сніданок «моїй дружині», лишивши йому великі чайові.

— Звісно, пане, — сказав чоловік, але кривитися не перестав навіть після чайових.

*

Того дня він сів на Кінґс-Кросс на потяг до НЧБП — навчальної частини бойової підготовки. Пізніше потрапив до ЧІП — частини інтенсивної перепідготовки. «На війні без абревіатур ніяк», — казала Урсула.

Він зітхнув із полегшею, коли забитий потяг нарешті повільно від’їхав від платформи, — він був радий полишити брудні руїни Лондона. Врешті, тривала війна, він мав воювати. Він знайшов у кишені зморщене яблучко і з’їв його за два укуси: сподівався, що воно буде солодким, а воно виявилося кислим.

1993

Ми — ті, хто зацілів

— Ось, цю коробку закінчила, — скривилася Віола, мовби займалася чимось бридким, скажімо, прибирала за кимось відходи. Насправді вона просто складала чистий посуд у картонну коробку, розмахуючи скотчем, як зброєю.

Сонні витрусив із пачки цигарку, проте перш, ніж він встиг чиркнути сірником, Віола заволала: «Не смій!» — мовби він підносив вогонь до гноту вибухівки, а не до цигарки.

— Мені вже дев’ятнадцять, — пробурмотів Сонні. — Я можу голосувати, одружитися й померти за цю країну («Цікаво, він хоч щось із цього зробить?» — подумав Тедді), — а перекурити не можу?

— Це огидна звичка.

Тедді хотів був нагадати Віолі, що вона теж палила, але зрозумів, що тоді вибух неминучий. Тому він просто поставив на плиту чайник, аби зробити чай вантажникам.

Сонні повалився на диван. Дивана, як і більшості меблів Тедді, доведеться позбутися — він був завеликий для квартири, до якої дід в’їжджав. Його замінили дешевою канапою на два місця «для гостей», Віола замовила її з каталогу. Для Тедді купили крісло, у якого піднімалося сидіння («підходить для людей похилого віку, яким складно встати самим») — він неохоче визнав, що крісло справді на диво зручне. Йому не подобалися слова «похилого віку» — вони викликали стільки упереджень, як колись слово «молодь».

Більшість майна Тедді здадуть у благодійний магазин. Він більше лишав, ніж забирав із собою. Ціле життя збирав, а що лишилося? Виявляється, небагато. Тедді чув, як Сонні вранці сказав Віолі: «У дідуся стільки всякої фігні», — мовби те, що він зберігав банківські виписки за останні десять років чи не викинув п’ятирічної давності календар із симпатичними репродукціями японських гравюр із пташками, було ознакою морального звиродніння.

— Більшість цих речей лишиш тут, ти це розумієш? — спитала його Віола, мов малу дитину,