Ганна Багряна - Етимологія крові

– Прости їм, Господи, прос…, – але домолитися не встигає, падає навзнак на пероні – мертвий. Широко розплющені його очі продовжують дивитися в небо.

Михайлові запаморочилося в голові, але вмить зібрав рештки сил, виструнчився – не має права виказувати ані хвилювання, ані співчуття. Якби міг, змінив би своє серце – з людського на кам’яне.

– До ранку прибрати усі сліди! – пролунав звідкись наказ: може, із самого пекла? – І щоб нікому ні слова про те, що тут відбулося! Ясно?..

Ясно. Вже все ясно. Скоро на запасну колію приїде товарний потяг і священники поодинці зникатимуть за важкою залізною стіною; їх будуть підштовхувати у спини, лунатимуть непристойні слова; вагони повільно віддалятимуться від станції, допоки зовсім не розчиняться в нічному мороці. Михайло дивитиметься на вбитого священика, переконуючи себе, що це просто жахливий сон. Що на ранок усе буде по-іншому. Для нього – так, буде… Головне – мовчати.

Відтоді, як відправила Ганю, донечку Василеву, з Києва у далекі Карпати, ніяк собі місця не знаходила, найгірше уявляючи. Усе картала себе, що так легко примхам нового любаска піддалася. Ночами від тих думок заснути не могла. Як вона тепер, кровинка її найріднішого, там – серед гір, у чужих людей?

Не винна вона, ні, не хотіла вбивати Василя. Просто… Ганю шкода стало. Батько, від голоду збожеволівши, єдину свою дитину ледь не задушив. І задушив би… аби не сокира, не Ликера… А потім, як тікали до Києва, сама такий гріх на гадці мала – донечку свого чоловіка у потойбіччя спровадити, та схаменулася вчасно, встигла біду відвернути, голосу материному підкорившись укотре… Що б робила – без матінки – на цьому світі?..

Дивиться на себе у люстро: ніби й та ще, колишня, та водночас – якась чужа, сама собі незнайома, геть не схожа на красуню страхоліську, на жінку трунаря горностайпольського. І лячно часом стає від споглядання такого. Врода, наче вода в потічку, спливає поволеньки з її лиця, з тіла. А що ж зостанеться?..

Пригадує, як просила Ганю, як вмовляла, ще по дорозі до Києва, аби та їй завжди сестрою називалася, бо хіба ж не сестри вони, коли – путами міцними невидимими, кров’ю чоловіка і смертю його – навіки між собою пов’язані?

– Сестри.

І хоч має у Страхоліссі рідну сестру, старшу від себе на сім років, серце їй за цією дужче болить, ніж за рідною. Та й по смерті материній вони з Галиною чужими стали – обіймаючись у спільному горі, роз’єднувалися навіки. Галина певна була: це через Ликерку їхня мама ножа собі в серце встромила. Бо якби Ликерка не відняла тоді у матері чоловіка, лиха такого не сталося б… Але ж… Хіба Устина перед тим не відняла Василечка в іншої жінки – в мами Ганнусиної, Степаниди? Хіба до старої ворожки ночами через ліс не бігала, чарів отруйних не шукала?.. Чи вбереже тепер Господь їхній рід від наступних важких гріхів і проклять? Аби ж то так сталося…

– Нехай сестра твоя додому повертається, – Михайло словами жорстокими серце Ликерчине розполовинив: єдина згадка про Василечка у неї була – Ганя, а тепер і тієї не матиме.

Але ж куди – додому? Немає дому у них тепер. Вони з Ганею сиротами давно лишилися, хату їхню пожежа проковтнула, в селі люди від голоду мруть. Нема куди повертатися.

І тоді Михайло про родича якогось свого далекого згадав, що у Карпатах, самотіючи, віку доживає.

– Я йому листа напишу, аби взяв малу до себе, на господарювання.

Могла заперечити, спротивитися, збунтуватися, чи, коли вже на те пішло – разом з сестрою названою господу Михайлову в одну мить покинути, але змовчала, покірно голову опустила, а наступного дня приготувала для Гані торбу – в дорогу.

Не любить Ликера Михайла, бо коли – з ним, іншого чоловіка з пам’яті своєї – з того світу – щоразу викликає. І приходить він до неї – Василечко її коханий – каже, що після смерті ще дужче любить, ніж за життя любив. Тоді Ликера до Михайлових вуст своїми вустами припадає жадібно, пристрастю такою палає, ніби всередині неї вже вогонь пекельний розгорівся і ось-ось спопелить її до рештки.

– Дивний чар маєш, – каже їй Михайло, – не можу тебе відпустити, прогнати від себе, хоч би й схотів – не можу.

Знає Ликера: мати й сестра Михайлові з цього світу її звести ладні – так ненавидять. Але хіба комусь зло заподіяла? Чи якусь шкоду? Чи наміри лихі у серці має? Та ж ні. Порається собі мовчки по дому: сорочки чоловікові пере, їсти варить, прибирає в хаті, за малою Наталочкою приглядає. Ото й усе її господарювання. А решта часу з матір’ю покійною – Устиною – перемовляється – чи то в думках, чи у снах, байдуже. Все про Ганю розпитує: як вона там, серед гір Карпатських далеких?.. А тоді – про себе: що чекає її тут, у цьому великому й чужому місті?..

Буває, Михайло, втомлений важким днем, вже спить міцно, і Наталочка – уві сні з янголятами перешіптується. Тоді Ликера обережно виймає зі сховку кульчика – отого, що Ганя їй на прощання залишила.

«Колись вони з’єднаються знову, і щастя буде цілим…»

Розглядає: золотий півмісяць, без пари. І так боляче їй тоді стає, аж краплі солоні самі на очі напливають, на килим скрапують нечутно. Дивиться у вікно, до живого місяця крізь сльози всміхаючись, і – замість Богові помолитися – неньку покійну вкотре до себе кличе. Просить, аби та пробачила їй усе. Аби допомогла – свою дитинку нарешті зачати. Бо – час вже. Ганя – далеко, Наталка – геть чужа. І кульчика золотого до живота прикладає. А тоді роздягається, волосся розплітає, до люстра підходить і, свічку запаливши, дивний свій танок виконує, бо так – мати наказує.

Сиділа на призьбі й чистила квасолю. Вряди-годи зводила погляд вдаль – на засніжене