Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Спливали роки. Уже не слідчий, а заступник начальника табору з виховної роботи так само таїть тривоги й сумніви від дружини і дітей, від колег по роботі й рідних, із якими зустрічався останнього разу в переможну осінь сорок п’ятого. Десятиліття минули без друзів, а відверта розмова зі «Сталевим Федором» сьогодні здавалася нереальною. Зайвою.

Правий виявився колишній голова губчека. Замполіт часто згадував їхню зустріч. Багато про що могли б поговорити і тепер. Перетворився Коток Революції на сліпу Мітлу. З вини Двірника, підбираючи справжнє сміття, прутинки збивали квіти і корисні плоди, кольоровий метал, живе пташеня з гнізда.

Як би дожив «Сталевий Федір» до кінця тридцятих років – міг би потрапити під сліпе пруття. Тільки під час війни Мітла зменшила завзяття, а потім надолужувала згаяне, працювала ще вправніше й безжальніше…

Ціною неймовірної крові країна майже ввійшла в кордони царської Росії. Іванов, стоячи перед картою світу, дивився на країни демократії та Китай, відчував, як переповнює страх. Історія підказувала: гігантські механізми руйнувалися, а живі тварі гинули, їх витісняли більш економічні машини, гнучкі й розумні істоти.

Замполітові здалося: за вікном пропливають величезні вітрильники і гвинтові літаки, дивовижні ікласті динозаври, морські чудовиська…

Навіть подумки не хотів майор переступати заборонену межу. Знав, до чого це призведе. Рука потягнулася до стосу формулярів. Документи Макара не залишали кабінет від того дня, коли замполіт надумав підвести хлопця під амністію. Не раз його тека кочувала зі столу в сейф і поверталася. Недовго пробув Джовба в таборі, але досвідчене око майора відразу відмітило – ні, не злочинець. Більшість зеків не суперечать, норму виконують. Припало до душі інше: Макар тримався подалі від «берега» рецидивістів і побутовців, а від тих, хто «тягнув» п’ятдесят восьму, шарахався, як від прокажених.

Після Перемоги, особливо під час амністії, замполіт пересвідчився: у таборах сила-силенна негараздів. Час багато чого переглянути. Тепер безглуздо жити за заповітами дідів. Хто додумався тримати разом закоренілих злочинців і тих, хто потрапив у біду через недомисел, необачність або помилку, уперше скоїв невеликий злочин? Як переконати підполковників та бугрових побачити, відчути в своїх руках «ножиці», що ріжуть по-живому?

Кому і для чого потрібно амністувати багатотисячорічне зло? У яку копійчину обійдеться державі хибний гуманізм?! Як підрахувати ціну крові та сліз, які, за повідомленнями з місць, уже ллються через вину колишніх мешканців зон? Не людину амністували – статтю.

Замполіт знову покосився на формуляр Макара. Зрозуміло, лебідь не людина, але слідство і суд, з усього видно, пройшли за сценарієм. Минулий досвід підказав: мужики-браконьєри напали першими. Немає у вчинку хлопця ні перевищення міри необхідної оборони, ні тим паче хуліганства або навмисного вбивства. Направду – ножиці, про які вперше почув від «Сталевого Федора», а потім і від Булаха. Негаразд щось і в законодавстві. Складно навчитися порівнювати людину з буквою закону, з параграфами, інструкціями, циркулярами.

Та ж бійка. Одні знущалися, пустили в хід ножі і кулаки заради втіхи, утверджували злу владу, інші – стали на захист слабосильного.

А підполковник із Бугровим за статутом – у карцер, як за інструкцією належить. А по-людськи?! Знову ножиці: гострі, безжальні. Порівняти і з’ясувати щось складніше й дошкульніше, ніж по тайговому вітровалі бродити.

Термін амністії вийшов. Майор усе ще тримав формуляр Макара на столі, вчитувався в рядки Указу, але з якого боку не підступав – воля хлопцеві не світила, хоч такі, як Проф, Маестро та інші «авторитети», згідно з холодною буквою закону вже гуляють по інший бік «колючки». Ножиці. Справжнісінькі ножиці. Після бійки формуляр час здавати у спецчастину.

Бійка… Не бійка – побоїще, яке не бачив і не чув за роки служби. Щоправда, нещодавно пройшла чутка: на Колимі чи в Заполяр’ї колишні моряки, а може, десантники, влаштували злодіям «жарку лазню», таку саму, як і в їхній зоні. Чутки – вони і є чутки, але після смерті Сталіна, амністії та викриття злодія Берії табори стали схожими на порохові склади.

Замполіт відсунув непотрібний після побоїща формуляр, дістав із книжкової шафи по одному тому із зібрання творів Леніна та Сталіна, посидів за столом, ніби вирішував, яку книгу розгортати першою, знову підійшов до шафи, де в теках багато років збирає і зберігає вирізки з газет. Учора стаття здавалася цікавою, минає час – стає вагомішою, а іноді – неоціненною. Іван Іванович погладив долонею теку, берегиню скорботних і страшних миттєвостей життя. Минуло кілька місяців, а до майора знову повернулися ті гірко-березневі й неправдоподібні липневі дні…

Повідомлення по радіо приголомшило. У таборі з нетерпінням чекали газет, ніби надруковане могло спростувати слова, донесені неповторно скорботним голосом Левітана через розтруб репродуктора. Газети надійшли після п’ятого березня, коли вже все сталося. Замполіт повільно розгорнув газету, тупо уп’явся очима в рядки, що дихали фарбою. Погляд ковзав по надрукованому, але свідомість фіксувала найболючіше, найстрашніше.

Замполіт довго стояв над газетою, вдивлявся у знайомі риси: спокійне обличчя з ледь помітними прищуленими очима, густі вуса, дещо піднята й повернута вправо голова, відкладний комірець, формений кітель із кишенею на правому боці грудей, погони Генералісимуса, золоті ґудзики з гербом країни й зірка Героя Соціалістичної Праці на лівому боці грудей – у зовнішньому вигляді знайома спокійність і мудрість, прониклива пильність і впевненість – усе, як завжди, і лише широка траурна рамка навічно розділила минуле та майбутнє, провела кордон величі життя і тлінності небуття…

Минули похорони. Потекли звичайні табірні будні. Друг із Москви писав про численні жертви поміж тих, хто прагнув потрапити до Колонного залу і попрощатися з Вождем. Не витримували горя. Гинули, як Кволий. В один день зі Сталіним. Гинули і потім. Із листа довідався про смерть п’ятого березня Лібуркіна. Зовсім ще молодий – десятого року народження.