Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Дай Боже, синку. За рік або два хату можна добрячу звести. Щоправда, якщо гуртом – і за місяць поставлять, і навіть за тиждень. Людині ж, як і понівеченому дереву, часу більше потрібно, щоб воно ожило, силу набрало – це якщо коріння не підрублене та верхівка-маківка ціла, тоді деревце не тільки одужає, але й у ріст піде… Згодний?

– Краще не сказати. – Син уважно і з вдячністю подивився на батька. Не довелося пояснювати те, чого сам не з’ясував. Не зрозумів. – Учора дивився на хрещеного і душа сильніше рани щеміла. Замість золотих рук – одна клішня. За що з ним життя так повелося?

– Два пальці лишилося та око, а в делікатній роботі і тих, що з десятьма, обійде…

– Шкода мужика. Несолодко доведеться.

– Допомагаємо, як можемо. Однак надто вже самостійний хрещений. Не звик ще до допомоги. Раніше до нього ходили, якщо не могли самі впоратися.

– Це добре, що хрещеного не забуваєте. Не збагну, на якій козі під’їхати – грошенят підкинути.

– Зметикуємо що-небудь, хоча сам не знаю як.

– Із хрещеним не до спіху. А з дахом, доки не поїхав, вирішуймо.

– А чого рішати? Ми вже все вирішили. З очеретом, доки життя іншим боком не поверне, і справді спокійніше.

– Вам із братами чого побоюватися? Усе нажите горбом та мозолями. Чужою працею не користувалися…

– Неспокійний час прийшов. Не мужицький. Згубний для мужика. До того ж, синку, очерет – він і є очерет, за багатьма властивостями надійніший, кращий: улітку – холодок, узимку – тепло. Не гниє. Фарби не потребує. Голова не болить, де і як дістати. Прихопив биків, завантажив, скільки потрібно, і тягни на подвір’я. І всім вистачить. Нікому не образливо. Дивись, скільки його щороку родить. Що людина ще потребує? А зайву копійчину, якщо завелася в господарстві, завжди знайдеться куди увігнати.

– Переконав, батьку. Переконав. Тільки твій очерет горить!

– Ну-у, якби не горів, то говорити, взагалі, немає про що. Ми поки що, як наші діди та прадіди, обійдемося. Не в столицях. Дай Боже, щоб наші онуки та правнуки під залізами й черепицями жили, щоб на їхню долю випали мир та спокій… А зараз, бачиш, яке поживаннячко, не встигне хлопець чоловічі вуса відпустити, а вже білий, наче відтопав по землі років півтораста…

– По-різному людині випадає. А білому простіше на цьому світі. Відразу видно, коли голову мити.

Віджартувався син. Збагнув, на яку стежку в розмові заганяє батько. Не піддався. Залишився на місці. Скільки років минуло, але нікому не розповідав про арешт і про губчека: чужим це ні до чого, а своїм – навіщо додавати болю, якого й так вистачає.

Син покосився на батька. Якщо відверто, то не тільки побоювання завдати близьким болю змушувало мовчати. Сором. Образа не за себе: не знеславив він ні батька, ні чесноти роду. Соромно за тих, хто не зрозумів його, хто мучив у підвалах, для кого чуже життя дешевше за копійку; боляче за жорстокий час і ту чисту справу, котрій слугує і котра, на жаль, не могла обійтися без сліз і дотепер не обходиться без крові та страждань людських…

Одне тішило: його руки чисті. Безневинної крові не пролив. Там, де залежало від нього, завжди чинив за совістю. Але скільки, як полюбляє повторювати батько, не напружував мозок, не розумів: за своєю волею мужик іде в банду чи під прицілом обрізу, озирається на жінку і дітлахів великих та малих. Біжать у ліси не лише ті, у кого силоміць відібрали землицю та худобину, а й ті, кому революція нарізала наділ, у кого, окрім вошей та клопів, раніше нічого не водилося.

Так і кортіло прямо запитати в батька або братів, але не наважувався, остерігався не стільки принизити авторитет перед ріднею, скільки почути те, про що не хотів і боявся зізнатися собі.

– Дивно. Півтора десятка років, як мужика землею наділили, а він усе ще з обрізом лісами вештається.

Слідчий похвалив себе. В інтонації і в словах – ні запитання, ні ствердження, але йому, Ванькові (сину й брату), було не по собі: хитрує, ніби сидить не на вільному рідному подвір’ї, а в тісній та холодній камері з підслідними. Батько і брати перезирнулися. Старий перш ніж заговорити, розстебнув на сорочці ще один ґудзик, пожував губами.

– Воно б негоже в комунію солодку силоміць заганяти. У селі остання жінка до корівки на дійку без батога ходить. Якщо грубо годувальницю за цицьки смикати – не віддасть корівонька того молочка, що візьмеш, підійшовши з ласкою та окрайцем хлібця. А тут не до худобини – до людини силоміць підступають.

– Підступно підступають, – видихнув син.

Тяжко Іванову-сину, але ще складніше Іванову-слідчому, коли приміряв турботи рідні до тих, що мучили в місті. На службі. Хоча інколи пригадував прислів’я: своє сильніше болить і своя сорочка до тіла ближча?!! І тут же – ні-ні. Рідні все ж простіше: і між собою негаразди обговорять-обсмокчуть з усіх боків, і з селянами хоча з натяком, а словом-другим перекинуться. А йому? З ким йому порадитися-поділитися тривогою, що наростає. Душа в душу з дружиною. Завжди зрозуміє, підтримає, але про те, що відбувається за глухими стінами та «колючкою», він мовчить. За інструкцією говорити не належить дружині, а на службі – не прийнято. Біль і страх, зрада і надія жили не лише в мешканців камер, але й просочили стіни, де доводилося працювати, заражаючи мимоволі всім цим і тих, хто по службі без страху проходив через залізні ворота в корпуси, які цілодобово охороняють високі стіни, колючий