Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

я можу радити — мала піщинка у грі космічних сил. Самі подумайте, як зберегти безцінний скарб, інакше…

— Не відставать! — озвався знизу Іван Кирилович. — Темнішає!

— Спасибі! — гукнув Микола до лами, наздоганяючи товаришів.

Днів зо два по тому, коли всі влаштувались навколо пригаслого вогнища пити традиційний чай, начальник експедиції сказав:

— Гадаю, тепер із чистою совістю можна визнати, що ця ділянка неперспективна. Завтра писатиму звіт.

Над вогнищем густо роїлися іскрини, відкидаючи тремтливі довгасті тіні, й від того хлопці почувалися ніби в ятері з тепла й особливого затишку, який виникає між людьми, котрі разом подолали чимало доріг. Розмовляти нікому не хотілося, лиш Ігор, зручно вкладаючись горілиць, кинув:

— Та певно…

У Миколи раптом закалатало серце.

— А я не згоден! — сказав він. — Квадрат А-8 досліджений погано, а там напевно щось є.

— Та ну… — Ігор втупився в нього очима, в яких буйно плавилося золото. — Може, й покажеш, де там є оте щось?

— Може, й покажу.

— А! Ти ж у нас геній інтуїції, шостого чи якого вже там за номером чуття. Де вона була, коли ми ходили цим хребтом уздовж і впоперек? Придумав!

Начальник помирив їх:

— Ось що, хлоп’ята. Чому б і справді вам не зганяти до того квадрата, доки ми приводимо до ладу своє хазяйство? Удвох.

Він знав, куди поцілити. Ігор ладен був іти світ за очі, аби лиш не займатися камералкою, — суперечка всохла на пні. Другого дня, деручись слідом за Миколою козячою стежкою, він почувався щасливим хлопчиськом, який втік з нуднючого уроку.

Звідки взялося це почуття? Воно не боялося тверезого аналізу, втоми, порожніх розмов і навіть відстані. Здавалося б, навіть коли їхня партія повністю згорнула свою діяльність і, здавши в господарство узятих напрокат коней, покотила автобусом до залізниці, незрима ниточка все одно тримала б його на припоні в цих гір, вимотуючись із захованого в надрах клубочка. Нічого собі клубочок! Міг поклястися, що то було величезне родовище, й відкрити його — рідкісне везіння, яким може похвалитися небагато геологів. Ніби якийсь нерв озивався в ньому на невидиме випромінювання: холодно — тепліш — іще тепліш… жарко! Але чому прилади майже нічого не показують? Якась особлива аномалія, чи що?

— Ти задоволений? — спитав Ігор, сідаючи на плаский камінь у затінку гори, що низько нависала над стежкою. — Що там твоя інтуїція — мовчить? Пора б уже й відпочити.

— Може, й задоволений, — повільно сказав Микола і несподівано для себе додав:

— Слухай, ти відпочинь тут трохи, а я все ж таки зазирну за он той шпиль. Зазирну й хутенько повернуся.

— Про мене… — Ігор витягнувся на повен зріст, підклавши під голову рюкзак, і запалив цигарку.

Микола зрадів, що він так легко відстав. Те, що вони всі разом шукали стільки днів, аж дихало на нього жаром, хотілося скоріш лишитися на самоті, віч-на-віч із таємницею, яку мали йому відкрити гори. Дивовижна розпростореність, що її відчував у собі звідтоді, як врятував голуба, робила тіло майже невагомим, а рухи напрочуд точними: незчувся, як вибіг на невеличкий перевал. Зблизька шпиль був масивний й не такий гострий, як здавалося здаля.

Внизу лежала весела полонинка, посеред якої стриміло щось подібне до колони античного храму. Знайоме урочище — він уже підходив до нього з протилежного боку й чомусь одразу загубив дорогу: здавалося, що й кущ деревовидної півонії на виступі ущелини, й рожевуваті, размаяні вітром по траві пелюстки йому примарились, як білий камінь, що з’явився серед хмар у промінні призахідного сонця.

Видовище й зараз було фантастичним: тримаючись за шпиль, Микола нахилився, стараючись запам’ятати всі деталі, й раптом помітив червону ниточку струмка, зав’язану навколо схожого на колону каменя. До нього вела звірина стежка, що тягнулася із буйних кущів багна на схилі: спуститися вниз було зовсім легко.

Червона глина, налипнувши на долоні, мовби пофарбувала їх у ритуальний колір якогось таємничого дійства. Не обтираючи рук, Микола сів на траву, з насолодою вбираючи в себе прохолоду.

От і знайшов. Припавши вухом до землі, він тепер може вловити биття залізного серця хребта, яким вони сходили уздовж і впоперек. От і знайшов… Чи не була передчуттям цієї ось хвилини та радість, що цвіла в ньому останнім часом?

“Знайшов ти, а почесті, а премії, а нагороди будуть усім і насамперед начальнику експедиції, — майнула раптом думка. — Це справедливо?”

“Звичайно, справедливо, бо ми разом шукали”. Але чужий, надто тверезий голос не вгавав: “Досі ти був рядовим геологом, якого із столичного вузу послали у глушину, тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу життєвого успіху. Який це мізерний шанс — щасливий випадок, та ось він усе ж таки трапився — й що буде, коли ти не скористаєшся ним сповна? Ти загубишся серед сіряків, і проживеш своє життя тихо й непомітно, і будеш у тому винний сам, бо до везіння треба ще розуму та життєвої тактики”. “І що ж робити?”

“Та дуже просто! Нехай начальник пише свою доповідну, а трохи згодом напишеш і ти свою…” “Це майже підло!”

“Ну-ну… Той, хто прагне успіху, так категорично не висловлюється. Просто — розважливо…”

— Миколо! Де ти там? Миколо-о!

Луна, відбившись від скель, заметалася поміж кам’яними стінами й врешті, знайшовши вихід, закотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізної руди, — погнав Миколу вгору вузеньким коридором поміж кущами багна.

— Добряче це в тебе виходить — стрибаєш, як гірський козел, — сказав Ігор, подаючи руку. — Здорове серце… То що — вертаймося?

— Вертаймося, — полегшено зітхнув Микола.

Належало б позначити цей маршрут на карті, але далекоглядний переможець у боротьбі з самим собою стримав його. А нащо, власне! Прив’язана до його нервів незрима ниточка висотувалася із залізного клубка, захованого в гірських надрах. Ниточка Аріадни у лабіринті із звіриних стежок та випалених сонцем скель.

…Стежка попереду світилася, немов полита фосфором, і Микола перегнав товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над цілою землею, ніс його, немов пушинку кульбабки: міг іти і день, і два, не спиняючись, весь розчиняючись у насолоді від того, що дихає, що живе, що світ набув незнаної раніш об’ємності, й за кожною лінією вгадується нова, ще гармонійніша, за кожною барвою — ще соковитіша.

— А цього ламу темним не назвеш, — вже далеченько пролунав Ігорів голос. — Я не здивуюся, дізнавшись, що він по бібколектору виписує собі всі найновітніші видання.

— Таж має доволі часу — чому б і не зайнятися етнографічною роботою, —