Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

вдіяти для ближнього. Відаль відчув гнітючу впевненість у марноті всього. Нащо тільки йому цілу ніч хотілося говорити? У їхньому товаристві всі й без того знали наперед, хто що скаже. Відаль подумав, що такі розмови над тілом загиблого друга — мерзенний гріх; але ж і тепер він подумки продовжує розмовляти. Учора вони ще жили безтурботно, аж ось існування стало нестерпним. Відаль захотів утекти. Вдруге чи втретє за кілька останніх годин йому закортіло вийти надвір. Так, цієї ночі все повторюється.

Роздуми, вочевидь, непомітно перейшли в сон, тому що невдовзі Відаль побачив стару, що плакала в таксі біля площі Лас-Ераса, подумав, що Джимі загинув через те, що він, дон Ісідро, подивився на її спотворений мýкою вид, і раптом здригнувся, помітивши білу постать — занадто білу, немов обсипану борошном. Постать приязно зиркала на нього й простягала пакунок. То виявився служка з пекарні Рея, який приніс до сніданку свіжі рогалики й тістечка, та побоявся будити господаря. Сам Леандро прокинувся в доброму гуморі й весело запросив друзів на кухню — готувати каву з молоком.

— Що такого особливого в сьогоднішньому дні? — замислено мовив Данте. — Ми ж усі тішимося, чи не так?

— Розкажеш чому? — запитав Відаль.

— Все дуже просто, хоча ви, мабуть, не зрозумієте, — пояснив Данте. — Мені наснилося, що «Екскурсіоністи» виграли у виснажливому й брудному матчі.

— Сеньйори, прошу на кухню, — нагадав Рей. — Час готувати сніданок.

— Загалом, — лукаво всміхнувся Данте, — ми нарешті перебрали на себе хазяйські права.

Напевно, притерті чуття для старих людей, подумав Відаль, це такий собі захисний панцир.

— Я кому сказав — їсти пора, — весело квапив Рей.

Удавши, що наздожене їх потім, Відаль затримався. Хлопці подалися на кухню, а він підійшов до дверей і вислизнув надвір. Було вже світло. Відаль проминув квартал і відчув, що йому заважає пончо на плечах. Отже, виходить, таки потепліло. Неподалік від попелищ якийсь чоловік розкладав газети біля під’їздів. Відаль хотів купити свіжий випуск і навіть сягнув рукою в кишеню, коли газетяр заявив:

— Ні, діду. Для тебе немає.

Відаль замислився, чи то всі газети призначені для передплатників, а чи йому відмовили, бо він старий.

Віконниці в домі Джимі все ще були зачинені. Відаль подзвонив, хоч і казав собі, що дарма турбує людей. До того ж він мусив гнати від себе думку, що всі на вулиці — молочар, патрульний і жінка, яка мила підлогу в під’їзді навпроти — дивляться на нього з погано прихованою сумішшю подиву та ворожості. Нарешті двері прочинилися, і в них визирнула крихітна голівка служниці Летісії.

— Джимі вдома? — запитав Відаль.

— Не знаю. Котра година? Сеньйор о цій порі ще спить.

Дівчина глипала на нього круглими, близько посадженими очицями.

— Я думав, ви поденниця, — мовив Відаль, аби показати, що він — друг сім’ї.

— Відучора я тут мешкаю, — заявила помітно вдоволена собою служниця.

— Ви чули про вчорашні заворушення? Хай Джимі нікуди не ходить, щоб нам, його друзям, було спокійніше.

Летісія не хотіла була пропускати його, але, немовби змінивши думку, посунулася. Вузькими сходами ліворуч вони спустилися до підвалу, в якому й відбувалася пам’ятна для Відаля пристрасна гонитва.

— Зачекаєте? — мовила дівчина. — Я подивлюся.

«Дай Боже, щоб він був удома, — подумав Відаль. — Годі з мене лиха». У плині життя, де сліпий випадок розподіляв удари більш-менш рівномірно, донові Ісідро вперше явився прихований і, очевидно, недобрий задум. Невдовзі Летісія повернулася. Відаль нетерпляче зиркнув на неї; та вишкірилась і нарешті промовила:

— Удома тільки небога. Я її не будила.

— А Джимі немає?

— Хочете, я зайду до небоги, спитаюся?

— Ні, у жодному разі.

Дівчина усміхнулася, мовби сама собі, і чіпко поглянула на Відаля.

— Бажаєте мате?

— Ні, дякую, — поспішно відмовився він.

Дон Ісідро піднімався сходами повільно, але йому здавалося, що він біжить. Уже на порозі Відаль почув із підвалу уривчасте дихання й звук, який нагадав йому плач, а відтак — сміх.

XXIV

Відаль поправив краватку та пончо на плечах і рушив упевнено й безтурботно. «Як швидко її зіпсували. Ні, треба сказати інакше: учора на неї кидалися, а нині вже вона кидається на мене». Він засмутився, що переймається такими дрібницями, коли допіру дістав незаперечні докази, що з Джимі сталося лихо. І одразу йому уявилася дівчина, яка простягала до нього руки з товстими порепаними пальцями. Хтось — чи не Джимі, але скоріше Аревало, — казав, буцімто деяка потворність може будити любов на межі з божевіллям. Він спробував уявити дівчину такою, якою міг би її побачити, і відчув напад страшенної слабкості, мало не млості. «Сором», — пробурмотів Відаль. Пригадав, що не їв уже хтозна-відколи, й пішов до пекарні. Тепер він уже