Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Тихо, — прошепотів гостролиций. — Не озирайтеся. Розмовляйте, наче нічого не сталося.

Проте Відаль озирнувся. У кімнату вдерлося четверо юнаків. Він не лише подивився на них, а й, очевидно, не розуміючи, що відбувається, затримав погляд на ватажкові. По кількох секундах неприязного мовчання той підійшов до прищавого та банькатого хлопців; решта, гучно й безладно тупаючи, рушили вслід за ним. Доти всі в домі пересувались навшпиньки, а розмовляли стиха. Зненацька пішов настінний годинник із маятником.

— Вони самі себе виказують, — беззвучно, ніби потерпаючи від афонії, мовив гість із велетенськими руками.

— А хто вони такі? — стривожився Данте.

— Грубіяни, що не шанують дому в жалобі.

— Грубіяни й нахаби, — прошепотів гостролиций.

Новоприбулі сперечалися з опецькуватим і прищавим. Час від часу вони озиралися чи, не дивлячись, кивали пальцем на літніх чоловіків. Годинник цокав, підсилюючи напругу.

— Звідси до дверей кроків чотири-п’ять, — сказав гостролиций.

— Якщо втечемо, то врятуємося, — підтвердив гість із велетенськими руками.

— Замовкніть, бо я вас повбиваю, — пригрозив Рей.

Відаль стежив за перебігом подій байдужо, наче сторонній спостерігач. «Ще трохи, і я злякаюся», — подумав він, а тоді запитав себе, що з’явиться спочатку — страх чи агресія.

Агресія не з’явилася. Четверо юнаків зникли так само раптово, як і прийшли. Не бажаючи виказувати боязні, друзі не рушили з місця. Надворі загуркотів і від’їхав автомобіль. Аревало перший підійшов до молодиків.

— Вони хотіли зарізати нас?

— Я не сказав би, — відповів опецьок. — Але до чогось такого все йшло.

— І всім начхати, — додав прищавий. — Крім нас із ним.

— З поваги до сеньйора Нестора, що був нам як батько, — визнав опецьок.

— Ми нагадали їм, що наші вже сплатили квоту в особі сеньйора Нестора, — мовив другий.

— Що був вам як батько, — докинув Аревало.

— Насправді, — люто втрутився Відаль, — у цій країні лити кров ніхто не хоче. Причина бід — трагічний збіг обставин, бо всі ми користаємося з першої-ліпшої нагоди, щоб утекти.

— Я не став би на це нарікати, — мовив Аревало.

— Дарма вам так здається, сеньйоре Відаль, — заперечив опецьок. — Вони наполягали, що цей сеньйор, — указав він на Данте, — і цей, — указав на Рея, — саме підпадають під означення старих.

— А бабці їхній ковінька, — лайнувся Данте.

— Вони хотіли забрати вас, — підтвердив опецьок.

— Нібито прогулятися. Ми відповіли, що в цього сеньйора немає ще жодної сивої волосини, а цей сеньйор досі дужий, — сказав прищавий.

— Виходить, ми справді в пастці? — завівся Данте. — Вони хотіли забрати мене? Для чого? Щоб розстріляти? Усі вже геть подуріли. Клянуся, це дуже гірко — побачити стільки ненависті у своїх співвітчизниках.

— І це молоді, які мусили б думати самостійно, — заголосив Аревало. — А мислять і діють, мов зграя тварин.

— Не зграя, — озвався Леандро, — а стадо. Стадо свиней.

— А хіба свині — це не ми? — втрутився гість із велетенськими руками.

— Для індивідуальності не лишилося місця, — флегматично запевнив Аревало. — Скрізь лише тварини, які народжуються, розмножуються і вмирають. У деяких із них наявне сумління, як в інших — крила чи роги.

Їх під’юджував страх і, ймовірно, гнів.

— Жахливо, — мовив Данте. — Місця на світі нема, а людей тільки більшає. І всі між собою чубляться. Ми на порозі грандіозної гекатомби?

— А вам не здається, що душа й ілюзія безсмертя тепер сприймаються як сільські забобони? Натомість ми вважаємо себе бджолиним роєм, — замислився Аревало.

— Куди не глянь, — продовжував Данте, — усюди хаос і беззаконня. Взяти бодай жіноче вбрання. Чи це не остання крапля? Ми на межі Апокаліпсису?

Відаль із цікавістю слухав їхню розмову; аж раптом підхопився й пішов поглянути на Нестора. «Я мушу, — подумалося йому. — А він із заплющеними очима більше не схожий на півня. Такий охайний, біднесенький». І, щойно подумки проказав останнє слово, відчув на обличчі сльози.

Затерплий від сидіння, Відаль протер очі й розгледівся. Холодне біляве світло сочилося в їдальню, витворюючи тіні, що підкреслювали непорушність предметів. Сходило сонце. Байдуже цокання маятника зливалося з тихим гомоном двох юнаків і хропінням Рея, що спав із презирливо розкритим ротом. Аревало зосереджено курив, Данте заснув зі щасливою усмішкою. Скрізь панував легкий хаос — роздушені недопалки та купки попелу. Поодинокі спогади про Нестора — ознака скорого забуття — додавали до втоми гризоту. За цими спогадами прийшли інші — про останні дні життя Відалевого батька, близького й недосяжного водночас, охопленого страхом болю та смерті. Кожна людина замкнена в собі й нічого не може