Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

шкодував, що не прийняв запрошення Летісії на мате, хай навіть воно передбачало не тільки це. Прийде додому й поставить грітися воду: чотири-п’ять мате і кілька шматочків хліба зарадять цій недоречній кволості. Дарма він утік із чування, подумав Відаль. У пекарні були тільки Реєві доньки. Не привітавшись (просто зі страху), Відаль замовив:

— Чотири рогалики, шість тістечок і булочку з чорним цукром.

— Старий лишився чувати? — запитала одна з дочок.

— Бодай їх там усіх перебили, — докинула друга.

Можливо, від утоми дон Ісідро впав у зажуру й подумав, що йому не вистачить ані сил, ні ілюзій, щоб витримати це життя. Дружба байдужа, кохання зрадливе та нице, і тільки ненависті можна черпнути сповна. Надалі він так само остерігатиметься нападу молодих (тут усе ясно), проте на вулиці Паунеро йому, як вихід, котрим не варто нехтувати, привиділася власна рука, що приставляла револьвер до скроні. Цей образ — найімовірніше, просто вибрик миттєвої туги — збудив у ньому протест проти всього, а передовсім проти самого себе: адже він намагався за всяку ціну оборонити те, що самому ж кортіло знищити.

Маделон мила хідник перед шпалернею. Побачивши Відаля, жестом звеліла її почекати, занесла всередину швабру й відро, замкнула двері та перебігла вулицю. Відаль подумав, що зомліє, якщо розмова з Маделон затягнеться. Хліб і мате, негайно!

— Я мушу поговорити з тобою, — мовила жінка. — Це дуже важливо. Не хочу, щоб нас бачили разом. Можна до тебе зайти?

Вони увійшли в квартиру. Відаль хотів був лишити пакунок на нічному столику, але подумав, що, коли припросить Маделон, то й сам одразу зможе поїсти, не порушуючи етикету.

— Будеш? — він розгорнув папір і простягнув їй хліб.

— У таку хвилину?! Як ти міг подумати! — скрикнула Маделон і розплакалася.

— Що сталося? — простогнав дон Ісідро.

Вона вхопила його руки мокрими долонями й притисла собі до грудей. Відаль розрізнив запахи господарського мила, відбілювача, одягу та волосся.

— Коханий! — почув він.

Дон Ісідро відчув на собі її дихання й подумав, що так і не встиг поснідати. Маделон обіймала його, а він роздивлявся жовтаву спітнілу шкіру, родимки та короткі нігті, вкриті грубим шаром лаку. З деякою гордістю Відаль міркував, що Неліда позбавила його потягу до Маделон.

— Що сталося? — повторив він.

— Я мушу сказати тобі щось дуже важливе, — повторювала вона, жадібно стискаючи його в обіймах.

У цій незручній, майже болючій позі — її тверде передпліччя тиснуло йому на шию, аж він мусив непомітно хилитися вбік, — Відаль замислився, чому сьогодні зранку його так завзято домагаються жінки. Пропонують себе, коли він такий смутний, такий неготовий. Чи мусить він розуміти цей факт як іще один доказ неприродного перебігу речей? Інше можливе (і не таке песимістичне) тлумачення, вочевидь, полягало в збігу обставин — щасливому чи не дуже. Потім він припустив, що Маделон, імовірно, не пропонує себе, а справді хоче щось йому сказати, аж раптом, ніби прочитавши його думки, вона пояснила:

— Уґіто сказав мені, що його небіж… а він усе знає… розповів йому… Ох, я не можу повірити!

— Що розповів? — перепитав Відаль, насилу тамуючи роздратування.

— Що ти позначений і будеш наступною жертвою.

Відаль розсердився на Маделон, наче вона була винна в тому, що повідомила. Дурна, гадає, що він, почувши цю звістку, захоче її обіймати! Думаючи про це, він завважив, що Маделон з особливим зусиллям притискає його нижче поперека. Тверезо, хоч і не без тривоги людини, яку щомиті можуть втягнути в небажану історію, Відаль запитував себе, що буде далі, що він робитиме з цією жінкою, котра так надсадно дихає в його обіймах. Він мав співчутливу вдачу й не забув колишньої Маделон, тож не хотів відштовхувати її, але сумнівався, що в такій ситуації зможе діяти з власної волі. Він спробував уявити її молодою, проте вона мала вигляд і запах нинішньої Маделон.

— Ці Больйоло, дядько та небіж… — промовив Відаль, намагаючись виграти час.

— Не думай про них, — порадила Маделон. — Тебе не збуджує небезпека? Мене — так.

Прочинилися двері, й до них долинуло:

— Перепрошую.

Одного-єдиного слова Неліді стало, щоб виразити всю силу своєї люті. Обличчя в дівчини дивно посіріло, взялося рожевими плямами, а очі палали, ніби в пропасниці. Після її короткої з’яви двері з грюкотом зачинилися. У розпачі, наче сталася катастрофа, Відаль негайно поклав усю провину на Маделон, та, перш ніж заговорити, зміркував, що жінка, можливо, бачить усе інакше, й обмежився фразою:

— У цій кімнаті спокою нам не дадуть. У суміжній Ісідоріто… Щомиті хтось може зайти.

— А ти замкнися на ключ, і все, — відповіла Маделон.

— Так, але мене рознервували. Знаєш, як воно зі мною тоді. Клянуся, тепер я нічого не зможу.

— Не перебільшуй.

— Крім того, я спізнююся назад на чування. Люблю все робити вчасно. Зустріньмося якось на тижні ввечері.

Маделон кволо заперечувала, просила призначити їй точну годину побачення й пропонувала Відалеві переховатись у шпалерні, бо годі легковажити