Колектив авторів - Відлуння любові: чоловіки

до неї не з'явився. Чекає самотня і покірна (чи непокірна?), подумки пестячи моє волосся, хоч і не уявляє собі ще, яке воно мокре. Я рішуче ступаю в потік жовтої глинистої води — все одно вона вже впевнено чвакає моїми шкарпетами всередині. І тут відчуваю якісне розходження між тим, що таке «чвакає» і тим, що таке «заливається всередину». Вельми великі бувають якісні розходження в різного роду мештах. А що, коли є така ж різниця між тою любов'ю, яка на мене чекає, і тою, яку я одержу? Се було б непогано, якби різниця була у тому ж напрямку. І невже, думаю я, була б така сама утверджуюча контрастність, якби стікання холодного дощу по спині я доповнив падінням на дно річища і замочуванням у ньому? Напевне, була б, але я відмовляюся від такого знання. Може даремно? Кажуть, завжди даремно відмовлятися від нового знання. Але ж я тепер все одно не боюся вже ніяких каламутних калюж і річищ і прямуватиму до своєї любові. Вона на мене чекає. Зрештою, чи справді чекає? Де тут дороговказ, дбайливо встановлений нею? Ага, є. Ось він. Велика гарна дерев'яна стрілка в стилі ретро. «Там твоя любов». Отож ідемо далі. До любові. Але ж стій-зачекай-но. Там ще щось дописано, затерто, змито дощем… Любов… до ближнього…

Щось…

Хм… До ближнього…

На чорта мені… Пробачте…

А до мене?!

Я йду до любові, яка любить мене, а вона, виявляється, не сама… Там повно ближніх.

А, хай йому! Заплющимо очі, щоб не бризнули і будемо любити тих ближніх. Кооперативно, корпоративно, концерново, синдикалістично, плюралістично, але не монополістично і авторитарно. По-хри-сти-ян-ськи. Іду. Все одно нехай.

Але ж дорога чомусь забрела до лісу. І сніг пішов. Ліс і сніг. Гарний собі похід до любові. «Грай же, коханий, благаю…»

А цікаво, куди вела та асфальтована на дні річка? Може, повернутися та й піти іншою дорогою? Чи мало шляхів без тої дурнячої любові? Холодно ж з із біса! А там, може, сніг не йде…

Чвак-чвак… Мешти і болото.

Гарно мати на такі випадки якийсь теплий водонепроникний одяг. Колись і я такий мав, поки не та любов. Чи то весна була?

Сяду на пеньок. Замерзну ліпше тут. Грай же, коха… Якби не та любов…

Руки на коліна, голову звісити на груди. В пустелі, мокрій і болотяній. Самотній, один на світі. Де та любов? Чого я до неї пру? Обійдусь якось. Отут заспіваю пісню. Чи то пак — грай же…

— …«То не життя погане, то ти такий плаксивий». Ану встань!

— Не хочу.

— Встань, кажу! Дивись — сонце навкруги, травичка свіжа росте, пізня весна в розпалі — хотів же весни! — пташки традиційно щебечуть. Маєш екологічно забруднене місто, а вони цвірінчать. Не те, що ти, сучий сину. Вони всупереч. Встань! Ну!

— Ти диви. Сонце. І точно — тепло. Навіть більше за те. І дорога пряма без камінчика. Обабіч славна рукотворна клумба цвіте.

Хе, жити можна!

Але ж все одно — самому! Чому я мушу бути сам?!

— А хто казав, що ти сам? Он скільки прошкують своєю дорогою! Між іншим, в один з тобою бік — до любові.

— До моєї?

— Та йди ти! Твоя є твоя. Май собі. Вони — до своєї. Кохай — і все тут. То все твоє. Радій. Люди твої, любов твоя, сонце твоє, трава твоя, нарешті. Світ твій. Щастя, Ну!

— Ге-е-е-й! — кричу я, одурівши від того багатства, — я йду до любові!

Перехожі, МОЇ перехожі, зупиняються і дивляться на мене, як ніби не мої. Уважно так дивляться. Один з докором, один із запитанням, один глузливо, один перелякано, один спльовує.

— Я… — кажу я, — я… іду…

Вони все дивляться.

«На мене чекає любов»… — шепочу я.

«Дурдом на тебе чекає,» — каже один із-за спини і плескає мене по спині так, що я роблю крок уперед. І тоді всі теж ідуть. Гуркоче трамвай із-за повороту, пилюку жене струминою спрацьованих газів монстр-рефрижератор, малюк вирушає в подорож із недогризеним яблуком у руці на своєму незмащеному візку. І мама його вихляє сідницями. Йде до своєї любові.

До речі.

Де дороговказ? Де мила серцю дерев'яна стрілка з написом? Бодай вже до ближніх. Може, за тим сірим закіптюженим будинком? А може, за тумбою афіш, там стільки про гарне, про любов, про еротику, про мистецтво? Або он щось проступає на вивісці пологового будинку! Те? Ось в газеті, що дядько поніс, щось промайнуло. Почекайте! А он до дверей церкви черга, може там моя вказівка про любов? Ув очах продавчині книг щось прозирнуло…

Напевно, це таки в чиїхось очах. Тільки чиїх?

Як довго я примушую чекати свою любов! Свою першу і останню. Щасливу і радісну.

А я їй потрібен, тій любові? У сенсі, чи без мене не обійдеться? Ближніх же он скільки навколо! Чи не пошукати й мені своїх ближніх? І то побільше. І остепенитися. Ого, скільки їх разом, якщо порахувати! І не сподівався. Я їх люблю, вони мене…

Сиджу, дивлюся на свої копита. Гарні шліфовані лісовою травою ратиці. Майже ніжні. Над ними тонкі, може дещо і затонкі, ноги, де починається руса шорстка шерсть. Вище вона перетворюється на густу і кучеряву, з полиском на завитках. У ній губляться і тануть тонкі пальці.

Стискаю в руці сопілку.

Дивлюся на себе в дзеркало трамвайного вікна. Кучма волосся й бліді риси. Ріжки, охайно вирізьблені природою, проглядають вище чола. По