Колектив авторів - Відлуння любові: чоловіки

щоках котяться сльози. Щоках без порослі. Фавн, що плаче. Невдаха-фавн. Чи було в тебе що з німфами?

Із трамвая навпроти, наче крізь грати тюрми, дивляться на тебе чужаки. Зрештою, вони не бачать у тобі чужака, а заодно твоїх різьблених природою ріжок. І сліз не бачать. «Мефісто» — можуть жартома сказати вони. Бо ти — Мефісто.

Заплющую очі й сплю. Я зупинився й остепенився. Трамвайний сон хай дивляться всі мешканці трамваю. Я бачу свою любов. Вона тихо співає, коли торкаюся її, а очі її вкриваються задовго до знання відомою поволокою. Вона щаслива, хоч я і не найближніший із ближніх. Вона щедро ллє щастя в мене, хоча воно не знаходить у мені отвору й стікає ручаями по тілу. Я увесь вкриваюся щастям, і воно застигає на мені, як розплавлений парафін на свічці. Вона розтуляє своїми вустами мої і вірить, що бодай так увіллє в мене небагато щастя. Вона пестить мої ріжки, занурює розчепірені пальці в мою шерсть, каже, що вони гарні. Блаженні рухи її пребілого живота, із подихом лісу резонують мої конвульсивні здригання… Але намарне, не лусне напічнявілий згусток зорі-немовляти. Я прокидаюся…

…Будить мене раптовий поворот космічної станції до сонця. Просто на поверхні починає припікати. Я повертаюся на бік і заглядаю всередину до ілюмінатора. Там у своїх броньовано замкнутих «каютах» два малих теплокровних створіння спілкуються через прокладені ними телезв'язки з такими ж істотами на Землі.

Я легко відштовхуюсь від їх корабля, розпластуюсь, обіймаю собою Землю. Он там, унизу, бачу в проміжку між хмарами… Скільки ж їх… мацьопіньких… Ворушаться, звиваються, злучаються, розлучаються, пересуваються з місця на місце, гинуть, народжуються…

Обіймаю собою Всесвіт. Де ви, мої підопічні? Де та крапочка, на якій ви живете? Де та маленька зірочка, що вас зігріває?

Любов, — кажу я, вміщаючи в собі мільйони світів. — На мене чекає Любов…

м. Львів

Ігор Гургула
Я тобі телефоную

Тетяні

— Привіт, зі святом тебе! Анекдот: «Янукович привітав народ США з днем народження великого американського поета Хеллоуіна». Цьом…

— Здається, сьогодні особлива ніч. Я простягаю тобі руку — візьми її…

— Я готова узяти тебе усього, яким ти є.

— Ти людоїдка?

— Я знаю, що ти у мене є. Існуєш в просторі і часі.

— Ми не божеволіємо?

— Може…

— Зробили привал. Гори, плаї — чудово! Місяць ще вчора був повен, а сьогодні наче його хтось надрізав — робиться щербатим.

— У мене місяць десь за рогом будинку, за густими кронами дерев. Я його не бачу. Думаю про тебе.

— Йшли понад потоком. Зустріли гуцулку, звати її Ксеня.

— Цілую.

— Чому немає реагування на Ксеню? Ти не ревнуєш?

— Я зрозуміла тебе. Не ревную, тому що тебе дуже сильно відчуваю. Ти мій. А гуцульці дай відкуп.

— Хочу окрошки і масаж.

— А мене?

— Окрошки.

— Я приготую тобі голубці з грибною підливою, коли ти вернешся до мене від гуцулки.

— Не плутай кохання з їжею.

— Я нічого не плутаю, мій коханий. Спочатку ми будемо насолоджуватись пестощами до останньої краплини, а потім рештою…

— Я уже сплю, втомився. Був важкий перехід через гори. Цілую…

— Цієї ночі повинна зацвісти папороть. Ти шукаєш її квіти?

— Я шукаю тебе. Я поруч з тобою. Ось моя рука… Поцілунок… Уста… Я пещу тебе…

— Я хочу до тебе…

— Місяць уповні, зорі, тепла тиша ночі. Десь поруч Бог.

— Неймовірно! Коли ти приїдеш?

— Ще не усі гори подолано.

— Я напекла булочок з вишнями. Жахлива спека! І приготувала окрошку. Шкода, що ти не зможеш її посмакувати.

— Усе добре! Приємних снів. Цілую…

— Троянди, які ти мені подарував перед відїздом — прекрасні.

— Ти моя троянда…

Мені усю ніч снилося, як ми гуляємо сонячними вулицями незнайомого міста, і нам добре удвох. Цілую…

— Сонячне місто… Так і буде!

— Скучила…

— Я також… Ти стала мені близькою. Давно зі мною чогось подібного не відбувалось. Добраніч, кохана.

— І ти мені. Думаю про тебе кожної миті. З тобою я відчуваю такий стан душі, що я люблю і любима. Розумієш? Я щаслива, що тебе зустріла. Цілую.

— И я тебя целую нежно, нежно…

— Penkno!

— Gute nacht! Ich liebe diech!

— Good night! Kiss you!

— Які ми поліглоти!

— Ми точно два вар’яти з тобою! До речі, як гуцулка?

— Пішла корів доїти. Ти доїла колись корову?

— Ніколи. Але коли б виникла така потреба, то, гадаю, змогла б…

— Купався у валилі — бочці, вмонтованій посеред струмка. Там гуцули свої ліжники вимочують. Не спиться, нікому зробити масаж. Тебе таки бракує.

— У Львові дощу так і не було.

— Хочу уже до Львова. Хочу, щоб ти зустріла мене у халатику на голому тілі.

— Я не ношу халатиків. У мене їх попросту немає.