Михайло Медуниця - «Батько народів» очима часу

Одразу після його смерті вийшла постанова Ради Міністрів СРСР про допомогу внукам Сталіна. Кожному з нас видали "Книжку персонального пенсіонера союзного значення" — 1000 карбованців (дореформових) щомісячно до закінчення навчання. Була "справа Сталіна", в котрій "значились" всі вісім внуків.

— ...Кажуть, що Сталін був байдужий до свого старшого сина, вашого батька?

— Це була не байдужість. Суворість, властива будь-якому батькові, коли син його не слухає. Не одержавши освіти, Яків захотів рано одружитися. Але він не міг утримувати сім’ю. А щодо того, що Сталін не обміняв Якова на фельдмаршала Паулюса, то це тоді навіть теоретично було неможливо. Що б сказали про нього інші батьки, на дітей котрих не міняють маршалів? Сталін це розумів. Він поклав на олтар Вітчизни власну жертву— старшого сина. До речі, у нас є народний герой Георгій Саакадзе, котрий точно так же у боротьбі з іранським шахом пожертвував головою сина Паата.

М. Левашова "Мій дід — Йосиф Сталін" ("Аргументы и факты" № 48, 1990)
* * *

Уже чую: "Знову про Сталіна? Скільки можна?!’’ Але є й інше! "Саме Сталіна нині нам і не вистачає... Був би порядок!"

А коли так, то треба про нього писати, говорити, щоб нікому в голову не приходила грішна думка: "Сталіна не вистачає".

...Комітет по Сталінських преміях. Він головує на завершальному засіданні, доповідають, що в біографи одного з претендентів виявилися "знеславлюючі" (з позиції тих років!) факти. Сталін питає, мовби відмахуючись від цього повідомлення:

— А роман хороший?

— Роман, товаришу Сталін, дуже хороший. Але...

— А ми за що даємо премію — за біографію чи за роман?

Увечері вражені діячі культури та мистецтва передзвонюються: "Ви чули? Для нього біографія не має значення! У нього треба вчитися, його треба наслідувати!" Так народжувались легенди.

...А ось інша історія... Члени Політбюро розглядали апеляцію секретаря якогось там комсомольського обкому, котрий, як сформулював Йосиф Віссаріонович, "намагався нав’язати любов" секретарці в нічний "робочий" час і був виключений з партії. Виникли суперечки, які тривали не менше години. Молотов думав так, Каганович — отак, Берія, котрий сам був великим фахівцем по гвалтуванню, обурювався лютіше за всіх. Нарешті Сталін вимовив з натяком на гумор чи іронію:

— Що, власне кажучи, трапилось? Молода людина, мабуть, гарна, намагалась нав’язати свою любов дівчині, мабуть, теж вродливій, — але одержала відкоша. Вона вже наказана!

Всі розуміючи закивали, заусміхалися дотепності та доброзичливості вождя.

І назавтра рознеслись нові чутки: Йосиф Віссаріонович ліберальне прощає... вникає в психологію молодих!..

Взагалі вражати уяву оточуючих несподіваністю рішень чи висловлювань— давня пристрасть деспотів і диктаторів: ніхто не мусить передбачити хід їх нетлінних державних думок! Мислити так, як вони, можуть (мають право) тільки вони...

...Сумуючих за Сталіним у нас значно більше, ніж може здатися. Вони обдурюють молодь, намагаючись навіяти їй, що при Сталіні все було, як треба. Вони хочуть переконати в тому, що Сталін і сталінщина могли б нині стати рятівниками Вітчизни.

Ось чому тема ця, як і раніше, на часі.

Анатолій Алексін "Як народжувались легенди" ("Аргументы и факты" №2, 1991)
* * *

...1939 року Федір Раскольников написав свого знаменитого відкритого листа Сталіну. Гнівно осуджуючи Сталіна за його масові репресії, за геноцид, який він фактично проводив проти власного народу, Ф. Раскольников кинув Сталіну звинувачення і в тому, що він розбестив і загадив душі радянських людей. Гадаю, що і Ф. Раскольников не припускав, наскільки точно, всебічно й глибоко він оцінив суть того, що відбувалося, і наскільки надовго пророчими залишаться ці слова. Хоча вже в Євангелії говориться, що більше треба боятися убиваючих душу, аніж тих, що убивають тіло. Не сумніваюся, що кожен з нас, навіть залишаючись наодинці, запитує себе, чи вміщається він в це прокрустове ложе. Хоча щодо "кожного" я, здається, надто перебільшила.

Телебаченню можна сказати велике спасибі за те, що воно показало, що "загажування і розбещення" душ поки що незбориме. Ми, як і раніше, живемо з розбещеними й запаскудженими душам. А це найстрашніше. Не подолаємо цього — суспільство помре. То що ж, будемо продовжувать допомагати "товаришу" Сталіну чи хоч чуть-чуть порозумнішаємо?

Академік С. Шаталін "Хочу виправдатися перед народом" ("Комсомольськая правда", 16 січня 1991)
* * *

...’’Вони билися за Батьківщину’’ — ось коли Сталін ожив під шолоховським пером, приміром, у таких барвах: "У Сталіна жовті очі звузились, як у тигра перед стрибком, але сказав він досить стримано..."

Не багато хто знає, що ці рядки народжувались за особистими спогадами. 1931 рік — журнал відмовляється продовжувати "Тихий Дон". Час уже такий, що тільки Сталін може відмінити вирок. Відбулася зустріч. Вона нагадувала допит. Мені про неї розповідав сам письменник.

"Сталін задав запитання: "Чому ви так пом’якшено описуєте генерала Корнілова?"

Я відповів: "Вчинки Корнілова вивів без пом’якшення. Але справді деякі манери й розміркування створив відповідно до розуміння образу цього вихованого на офіцерському кодексі честі й хороброго на німецькій війні чоловіка, котрий суб’єктивно любив Росію. Він навіть з німецького полону втік".

Сталін вигукнув: "Як це — чесний?! Він же проти народу пішов! Ліс шибениць і моря крові!" Повинен сказати, що ця оголена правда переконала мене. Я потім відредагував рукопис.

Сталін нове запитання задав: "Де взяв факт про перегини Донбюро РКП(б) і Реввоєнради Південфронту щодо ставлення до козака-середняка?"

Що ж відповів Сталіну? "Я відповів, що роман описує свавілля строго документально — за матеріалами архівів. Але історики, — мовив, — ці матеріали обходять і громадянську війну показують не по правді життя. Вони приховують свавілля троцькістів, тих, хто спрямовував репресії на козаків. У цьому трагедія козацтва..."

Оцінимо політичну відвагу 27-річного письменника. Це тільки від недавна стали говорити про все це вголос.

Шолохов вів далі: "В кінці зустрічі Сталін промовив: "Декому здається, що третій том роману принесе багато задоволення тим нашим ворогам, білогвардійщині, котра емігрувала". І він спитав мене і Горького: "Що ви про це скажете?" Горький відповів: "Вони навіть найкраще, найпозитивніше можуть спотворити, щоб повернути проти Радянської влади". Я теж відповів: "Для білогвардійців доброго в романі мало. Адже я показую повний їх розгром на Дону й Кубані..." Сталін тоді промовив: "Так, згоден. Зображення ходу подій в третій книзі "Тихого Дону" працює на нас, на революцію".

Який же у вєшенця характер! Сталін зважив за потрібне відступитися.

Письменнику, проте, ще цілих 20 років не дано було знати про підступність правителя щодо оцінки