Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Фіскарошка приготувала для улюбленої вчительки хімії букет із семи пишних троянд. Вони символізували не лише сім кольорів веселки, але й люблячі серця кожного із семи членів нашої могутньої родини до пані Динамітки, яка зуміла в моїй блудній голові, як сліпа курка у сміттю, віднайти світлу зернину хімічного таланту. Але, як я вже не раз зауважував, мамка-природа, яка чомусь не злюбила мене од першої хвилини появи на світ, на моїй житейській дорозі вперто і настійно підсувала паскудні «свині». Ось і на цей раз…

По дорозі до школи я вступив у конфлікт із кількома псами, від яких ледве відбився букетом… Потім нечистий висадив мене на грушу баби Анці Петрової, за що був частований по хребтянці кілком. Далі дорогу перебігла кішка. Кидаючи у неї каменем, трапив не у паскудну тварь, а у вікно нанашки Гітлєрки і мусів тікати од її гніву через кукурудзу… А вже у самій школі, звісно, хтось зачепив мене, когось я ненароком луснув у потилицю… Опісля можете уявити, яким виглядав букет родинної вдячності: три троянди я десь загубив, а інші мали такий вигляд, якби їх в окропі ошпарили. Ось ці чотири троянди-каліки я врочисто й підніс пані Динамітці, виголосивши здравицю у честь її свята. Проте замість очікуваної радості обличчя пані вчительки так перекривило, наче її вкололи в сідницю трояндовим шипом. Вона з якоюсь огидою взяла покалічений букет, кинула на стіл, зневажливо фиркнула, наче генеральська кобила, та зі злою іронією процідила:

— А що — не могли мені вже заєдно і гроба подарувати?

Як виявилось згодом, пані Динамітку ошелешили не квіти, які мали вигляд, ніби їх силоміць щойно вийняли із писка корови, а їх парна кількість — чотири. Перебачте, а звідки мені — ще тільки початкуючому сільському аристократові — було знаття, що парне число квітів несуть покійникам? Отож я і вельми зачудувався із слів пані учительки: «А що — не могли мені вже заєдно і гроба?..» Проте, будучи улюбленим учнем, із піонерською готовністю відповів:

— Не журіться, паніко учителько, буде вам і гріб!

Старша челядь не дасть збрехати: колись на Закарпатті колиска і домовина були неодмінними атрибутами кожного обійстя. Домовина, по-народному — деревище, покоїлася на горищі, а колиска — у хаті, десь у закуті біля печі. Цю традицію баба Фіскарошка уславила геніальними рядками своєї безсмертної творчості:

Дубове деревище Лежить на горищі! Бо звідси дорога Ближче до Бога. А яворова колиска — Коло люмінійової миски. Авбись знав, жебраче, Шо тюрьма усе за тобою плаче!

Як правило, деревище, а у ньому всі похоронні причандалля, готували собі заздалегідь люди старшого віку, авби не завдавали по смерті родині, і так обтяженій горем, ще більшої жури. Проте наша сім’я і в цій традиції була оригінальною: труною кожен член родини запасався ще замолоду — як тільки переставав рости. Таким чином, горище бабиної хати нагадувало склад похоронного бюро. Проте труни ніколи не лежали мертвим тягарем: моя рідня в більшості використовувала їх у якості твердої валюти. Якщо, приміром, вуйко Черчіль зичив від тітки Маргіти банку оселедців, у заставу клав свою домовину. Дідова труна дуже часто за самогонні борги переходила у власність баби Фіскарошки… Із деревищ мали непоганий зиск і наші кури: у них вони гніздилися, неслися і висиджували маленькі пітята-курчата. Проте найефективніше домовини використовували мої дорогі нянько: у них вони надійно хоронили добро, так тяжко і з великим страхом крадене із колгоспу.

Отже, повернувшись із школи, я одразу заявив:

— Бабо, паніка вчителька казали, авби ми привезли їй гріб!

— Вона шо — впала із печі на голову? — витріщила пульки Фіскарошка.

— Не знаю, відки впала: з пеца чи з дуба, — стенув плечима я. — Паніка вчителька дуже красно вам подякувала за чічки, а пак уповіла, шо чи не могли би ми їй подарувати ще й гріб.

Учитель, піп, нотар, лікар — це люди, які колись для нашого народу були символами духовності, доброчесності, високої моралі й уособленням правди і торжества закону. Тому кожне їх слово сприймалося нашими батьками, як істина в останній інстанції. Отже, прохання пані Динамітки добряче ошелешило, але діватись нікуди.

— Но та што, діду: прийдеться конфіскувати твоє деревище, — розвела руками Фіскарошка.

— Побив мене мінден[41] — коли яка напасть, то мусить лем упасти на мій гріб! — запротестував Соломон.

На що Фіскарошка одразу зреагувала поетичним шедевром:

Наш дідо най не свище — Фрас не возьме його деревище. А коли штось — то не