Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

Хлопчину звали В'юнком, а пухнаста тваринка залишилась безіменна. Та й не було потреби її приманювати: вівера неухильно йшла за В'юнком, терлася об ноги, муркала й приносила задушених пацюків у подарунок. Коротше кажучи, поводилася з хазяїном як велика довірлива кицька, а до решти ставилась насторожено й, мабуть би, укусила простягнуту руку.

Може, тому бажання доторкнутися до неї не виникало.

Від того вечора ви не розлучалися і вештались по землі втрьох. Дістати хліб і прихисток тепер було не тяжко. Одна річ, коли синього зоряного вечора у двері стукав підозрілий самотній волоцюга: такий і пограбувати, і вбити може. І зовсім по-іншому дивилися люди на двох вірних друзів, які подорожують у товаристві ручної тваринки і викликають бажання довгенько поговорити за кухлем пива. Чоловіки більше не уникали тебе, плескали по плечу: якщо з другом, мовляв, гарна людина. А В’юнкові досить було усміхнутися, щоб господині засперечалися, в кого ви ночуватимете. Наче манливі чари лилися від напівдитячої постаті: люди враз робилися доброзичливі й довірливі. Навіть ти, самітник на вдачу, з жахом думав про час розставання. А час цей невблаганно надходив…

В'юнок ріс, із худорлявого хлопчини перетворюючись на стрункого, граційного підлітка з котячими звичками і невловною зманливою усмішкою. На нього задивлялись дівчата, а жінки зітхали і, ніби піклуючись по-материнськи, намагались пригорнути, погладити. Ти остерігався, що з'явиться особа, яка забере в тебе друга.

І якось вона з'явилась…

Сонце сідало, бузкове небо відтінювало чорний ялиновий ліс, дорога ставала ширша й доглянутіша. Присадкуватими хатинками і мощеною вулицею, запахом сочевичної юшки й запаленими ліхтарями біля хвірток, тихим сонним рипінням флюгерів починалося чергове містечко. Ви не знали назви, але бачили: тут добре. На запитання про готель старий ліхтарник зміряв вас очима, помітивши і брудний заношений одяг, і порожні гаманці, й дорослу віверу, що коричнево-золотавою хмаркою крутилась довкола ніг. Похитав головою:

— До готелю не пустять. Ідіть краще до Альбіни-вишивальниці.

В'юнкова усмішка, беззахисна й приязна, подіяла й на нього. Прихопивши полотняну торбу з інструментами, старий узявся показати дорогу. Роздивляючись акуратно підстрижені живоплоти й передчуваючи гарячу вечерю, ти одним вухом слухав, як розмірено говорив ліхтарник.

— Не кривдіть нашу Альбіну, — попросив він на прощання. — Вона добра, хоч і дивакувата.

Накульгуючи, він пішов угору вулицею запалювати ліхтарі на хвіртках. В'юнок усміхнувся:

— Альбіна сподобається нам, чи не так? Адже ми теж дивакуваті.

Ти знизав плечима. Хіба не все одно? Аби в хаті знайшлося спальне місце й трохи їжі.

Поросла гвоздикою-травянкою і диким вівсом, стежина повернула й гайнула в город, залишивши вас на порозі. Молоточок ґречно стукнув тричі. За хвилину Альбіна відчинила двері. Захоплене тьмавим світлом лампи, обличчя висвітилося — і напівзаховалося у розпущених косах. Зблиснув і щез у темряві вузенький футлярчик, що висів у дівчини на шиї, візерунковим швом пробіглися по корсажу іскристі змійки, колихнувся поділ сукні.

— Пустіть переночувати, господине, — приязно попросив В'юнок.

Вона відступилася, впускаючи вас. Мовчки показала, де взяти їжу, куди лягати спати, і вислизнула в м'які сутінки.

Вівера лизькала молоко з мисочки, на вусах висіли білі намистинки, довгий хвіст нерухомо лежав на підлозі. Ти ліниво дивився на вогнище і думав, що зовсім непогано мати дах над головою. Тепло, затишно, мирно… В тиші співали цвіркуни, тіні від багаття хвилювалися на стінах, від сухих дровеняк пахло медом і смолою. В'юнок вештався кімнатою, роздивлявся плетені доріжки на підлозі й посуд у горіховій гірці. Тоді не втримався й відчинив різьблену скриню під вікном. У нерівному світлі зблиснуло… золото.

— Таки дивна. Зазвичай люди ховають дорогоцінності, а вона виставляє напоказ… Може, золото не головне в її житті? — задумливо мовив В'юнок, пересипаючи монети з долоні в долоню. — Холодні.

Він зачинив скриню, підсів до вогню зігріти руки і невдовзі задрімав.

Щораз рідше злітали й опускалися вії, сонна усмішка зіслизала з обличчя, і тільки кутики губ залишалися трохи підняті. Навіть уві сні хлопчина чомусь радів. Ти й досі не звик до його сонячної безтурботності, адже сам ніколи не усміхався: це відкриває людину й робить беззахисною. Довіряти без застереження — неприпустима розкіш. А В'юнок, схоже, думав інакше, перетворивши усмішку на чарівну зброю, — куди там твоєму ножу…

Ви не дочекались повернення господині й під тихе лопотіння дощу за вікном заходилися готуватись до сну.

— Вона змокне, — проказав В'юнок напівпритомно.

Ти накрив хлопчика ковдрою, погладив м'яке волосся й повернувся до вогнища. А може, закинути заплічник у запилюжений куток і не згадувати про дороги, віддаючись нехитрим радощам помірної осідлості? Наче поділяючи твої думки, вівера застрибнула на руки й згорнулась клубочком, сито муркочучи. Вона ледве вміщалася на колінах, тепла, розслаблена — як уміють розслаблятись кицьки. Неочікуваний вияв довіри. Які зміни він обіцяє? Та думати й аналізувати не хотілось, очі злипались, тіло вимагало відпочинку. Вівера дозволила перенести себе на постіль, і невдовзі хата поринула в безмісячну сіру дрімоту.

Ранок підкрався на м’яких лапах і обережно торкнувся ароматом свіжоспеченого хліба. Прокинувшись, ти довго не міг зрозуміти, де перебуваєш. Дивився на побілену стелю, рублені стіни, знайому різьблену скриню й притулену до стіни вільхову мітлу. На скрині сиділа вівера й вилизувалась, тоді потягнулася й вистрибнула у відчинене вікно. А де В'юнок? Гаразд, треба встати, потягтися, прислухатись. У сусідній кімнаті говорили й сміялись. Тужливі ревнощі вштрикнули в серце першу колючку. Досі В'юнок не шукав жіночого товариства. Що змінилося за ніч?

Ти надав обличчю байдужого виразу і штовхнув двері, опинившись, судячи з усього, в майстерні. На лавицях лежали сувої полотна, блискучі різнокольорові шовкові шматки, тяжкі оксамитові рулони. У кошиках яскравими плямами тіснилися мітки фарбованої вовни, переливались на світлі золоті й срібні клубки. Зв'язані косами, рябіли нитки на гаптування, гольник стовбурчився товстими й тонкими голками. У розчиненому берестяному кошику впереміш тулилися наперстки, клаптики, мереживні шматочки, шила